Також мій батько привіз сюди п’яного як чіп гаврика, який стверджував, що він геолог. А з ним — іще чотирьох пияків, перший із яких назвався майстром із буріння, другий — монтером установки, а третій і четвертий — кранівниками. Вигляд ці п’ятеро мали такий, ніби проспали всю ніч у калюжах, де до того весь день валялися свині.
— Де ти роздобув отаке «диво природи»? — спитав я.
— У Вічіта Фоллс, — із серйозною міною відповів батько, наче я не знав, куди він їздив.
— Невже вітряки нові ставитимемо?
— Це все не твої турботи, — «заспокоїв» мене полковник.
Та й зник разом із геологом до земель Ґарсія — обдивлятися піщані пасовиська. Що ж до тих чотирьох — вони спокійнісінько повсідалися на нашому ґанку, щоб пиячити собі й далі.
Урешті-решт вони не знайшли нічого ліпшого для буріння, ніж ділянка, розташована на відстані півмилі від нашого будинку. Бачте, полковник років із п’ятдесят тому начебто помітив, як там крізь землю просочується нафта (хоча відтоді ніхто й ніколи там не бачив нічого подібного).
— Невже ти не знайшов на наших чотирьох сотнях секцій кращої ділянки, ніж ця? — спитав я батька. — Будинок же весь труситиметься, коли почнеться буріння!
— Мені підказав мурашиний лев. А до них завжди треба прислухатися.
От не розумію я: чи то полковник вважає мене простачком, чи то він сам такий.
Мексиканці — усі як один — панікують. Шестеро наших кращих робітників, у тому числі Аарон і Фаустіно Родріґеси, повідомили мені, що терміново звільняються з роботи й повертаються до Мексики. Мовляв, тут для них та їхніх родин стає надто вже небезпечно.
У чому причина? Та в тому, що в Остіні якісь добродії виділили кошти на розширення загонів рейнджерів; нині їх на весь Техас — чотири десятки. Планується збільшити їхню кількість до восьми сотень.
Як не намагався я переконати наших вакуерос, що до Мексики повертатися небезпечно, бо там іде війна, — усе марно. Вони торочать своє: мовляв, там усе одно безпечніше, ніж тут.
Фредді Рамірес (той самий сегундо, який першим виявив, що Ґарсія крадуть нашу худобу) теж написав заяву про звільнення. Він сказав, що хоче найнятися на завод у Мічиґані, де все ще приймають на роботу мексиканців, ну, чи ще кудись.
— Мічиґан? — спробував я пожартувати, удаючи, що відігріваю змерзлі долоні. — Муй фріо!
— Холод, на відміну від рінче, нас не вб’є, — дуже серйозно відповів він.
Щодо полковника — йому начхати на те, що ми щойно втратили сімох найкращих вакуерос. Його ж бо цікавить лише буріння свердловини. Для того щоб змонтувати бурову вишку та провести інші приготування на вибраній ділянці, йому знадобилася допомога половини всіх наших робітників, які залишилися. І ось розпочалося, власне, буріння. Гуркіт, м’яко кажучи, жахливий — схоже на залізничну станцію, де безперервно стукотять-грюкотять потяги, що нікуди не збираються від’їжджати. А раніше ж тут що було чути? Мукання корів, поскрипування вітряків, — та й усе. Вікна в нашому будинку всі відчинені через спеку, тож я, коли вдома, напихаю вуха ватою.
Вони все бурять і бурять, але поки що нічого не знайшли — пісок, та й край. А час іде, і наше містечко змінилося так, що його з першого погляду й не впізнати: це через те, що Пінкард і власники таких самих — тільки менших — ранчо попродавали свої землі. Замість коней і вакуерос — вантажівки й сезонні робітники. Ґілберт у своїй крамниці тонами продає добрива. Я зайшов до нього, щоб придбати кілька копаниць і лопат, а ще — деякий запас куль тридцятого калібру для «Льюїса». І побачив, що ціни тут утричі вищі, ніж були ще донедавна.
— Мене теж обдереш, як липку? — мовив я.
— Та що ти! — він удав, що старанно підраховує щось у блокноті. — Ми жменька тих, що залишилися тут, — повинні горою одне за одного стояти. Ось — цього буде досить.
Узяв він із мене, звичайно, усе одно більше, ніж за старими цінами, відсотків на двадцять. Та я промовчав — нехай уже йому грець.
— А хто ще залишився? — спитав я натомість.
— Із мексиканців — усі забралися геть. Варґаси, Ґузмени, Мендеси, Еррера, Рівера… чорт забирай, у мене стільки прізвищ у голові не вміщується. Коротше кажучи, десять мексиканських сімей одного дня продали своє майно Шоу — ну, який мебльовані кімнати здає, — купили кілька старих вантажівок та й вирушили до Мічиґана. Вони геть увесь теплий одяг і ковдри в мене розкупили — їх же було чоловік сорок чи п’ятдесят. І казали, ніби на один із заводів Форда влаштувалося на роботу одразу дві тисячі мексиканців. Уяви лишень собі — оте бидло будуватиме машини й усе таке інше. Сміх та й годі!