Я мало не сказав йому, що ті, кого він обізвав «бидлом» (принаймні, Варґас і Рівера — точно), здобували вищу освіту в Мехіко в той час, коли він та його недолугі брати розважалися з повіями в Іґл-Пассі.
— Навіть старий Ґомес — і той розпродав усе зі своєї крамниці за собівартістю, — тим часом вів далі Ґілберт. — Тож мені дісталося бозна-скільки усілякого добра: ящики чорізо, вуздечки з кінського волоса, шкіряні лассо. Та ще й — уяви лишень собі! — купа всілякого непотребу, що належала Ґомесу як курандеро. Тож ти балакаєш зараз із новим курандеро нашого містечка.
Від самої думки про те, що мексиканець довірив Ґілбертові свої ліки, мені стало кепсько. Тож я швиденько заплатив за покупки й поквапився до виходу, але господар крамниці знову заговорив.
— Знаєш, а я навіть сумую за тими мексиканцями, — зітхнув він. — Незважаючи навіть на те, скільки неприємностей через них сталося.
Ти ба — вбивця проявив сентиментальність! Але чим я, власне, кращий за нього?
Отож, із нашого містечка поїхали мексиканські родини, чиї предки — від п’яти до десяти поколінь (це довше, ніж будь-яка тутешня родина білих)! — жили й працювали на цій землі. Та замість них дуже скоро поприїжджали інші — ті, які вирішили таким чином урятуватися від війни в північній частині Мексики. Англійською вони зовсім не говорять і, скільки я знаю Ґілберта, — стануть легкою здобиччю для нього. Та я вважаю, що на сьогодні спокійніше все-таки тут, ніж у самісінькому епіцентрі війни. Мій батько якось сказав: «Не розумію, що їм там не подобається. Податки, наприклад, платити не треба».
Повернувся додому й одразу ж поїхав верхи до нашого пасовиська під номером дев’ятнадцять, щоб допомогти перегнати звідти бичків.
Ми потроху будуємо нові паркани, та й узагалі — на наших пасовиськах усе, як казав Пінкард, іде як по маслу. Але це тільки так здається, бо цій землі бракує… душі. А коли саме вона, ця душа, її покинула — ніхто, найпевніше, і не знає.
Поїхав у Вічіта Фоллс за новою вантажівкою (дві з половиною тонни — це моя мрія). Ніяк не можу визначитися, яка передача краща — черв’ячна чи ланцюгова.
Вирішив придбати «форд» — тепер у Далласі випускають нову модель «Т», — але передумав. Кожен-бо водій «форда» отримував щонайменше вивих, ба навіть перелом плеча через те, що зривалася заводна ручка. Згадався давній жарт: «Водія “форда” легко впізнати — у нього рука завжди в гіпсі».
У сучасному світі не виживеш, підсовуючи людям усілякий непотріб замість нормальних товарів. Цінується тільки те, що служить довго.
Сьогодні ввечері в наші двері постукала жебрачка-мексиканка, у якої вистачило сміливості пройти крізь ворота. Вона мені начебто когось нагадувала, та я все не міг згадати, кого саме. І тому вирішив, що переді мною — дружина чи сестра когось із наших вакуерос. Бліда, худюща, у самій сорочці (ну, ще й зверху — якась дірява шаль); вітерець на якусь мить оголив її ноги по коліно, і я встиг побачити, що вони — мов ті соломинки.
— Буенас ночес, — привітався я.
Запала тиша.
— Ти не впізнаєш мене? — мовила нарешті жінка англійською — зовсім без акценту.
— Та… ні.
— Мене звуть Марія Ґарсія.
Я мимоволі відступив на крок.
— Я — донька Педро Ґарсія, — уточнила вона.
Розділ 28
Ілай-Тіететі
Спершу людей почало лихоманити, а потім з’явилися плямки на обличчі й тілі, що викликали в усіх паніку. Близько чверті нашого племені, швиденько позбиравши своє майно, забралося геть. Минуло кілька днів, і всі, хто занедужав, уже мучилися від болючих пухирів на обличчі, шиї, руках, долонях, ногах і ступнях.
Наші знахарі спорудили парильні біля струмка та й заходилися всіх лікувати. Спочатку хворі повинні були пірнути в холодну воду, потім — пропотіти в парильнях, а тоді — знову зануритися у струмок. Минуло ще трохи часу — і люди стали вмирати, а знахарі — занедужали.
Білі вже сто років тому винайшли ліки від віспи. За часів мого дитинства, однак, зробити щеплення було нелегко — вакцину привозили тільки до великих міст. Як я пам’ятаю, німці заплатили якомусь лікарю, щоб він приїхав до Фредеріксбурґа та зробив уколи їхнім дітям. Тож наша мати повезла туди й нас.