Наші полонені, скориставшись становищем (і нашими кіньми — теж), тікали один за одним. І ніхто з команчів не мав достатньо сили, щоб завадити їм.
Що ж до мене — я копав могили, урешті переламавши всі кістяні лопати. Тож довелося копати ратищами списів, жердинами для тіпі й усім іншим, що так-сяк годилося для цього. Минули тижні, а може й місяці, та я далі копав. Ночами панував уже лютий холод, але дні були сонячні, завдяки чому ґрунт залишався м’яким. І я далі копав; згодом до мене приєдналися команчі, які вижили; їхні бліді, утомлені обличчя були геть усі вкриті плямами, що залишилися після струпів. Дехто з них полював, підтримуючи наші сили. А дехто не робив нічогісінько, чекаючи смерті, яка мала з’єднати їх із рідними. Та вона не приходила до них, тож урешті-решт їм довелося копати чи полювати разом із нами.
Місце, де я вирішив поховати Тошавея й Сітетсі, було розташоване далеченько від нашого табору: до того я вже кілька тижнів думав про те, щоб уважно роздивитися цю місцину. Розпочавши копати могилу, я натрапив на невеличку чорно-білу чашку з глини. А тоді — на плаский камінь, під яким виявився ще один, такий самий. Під ним — іще один… Аж раптом я збагнув, що це стіна кам’яної людської оселі. Покопавши ще трохи, я дійшов до кута будинку, а тоді зупинився.
Ні команчі, ні апачі ніколи не жили в кам’яних будинках і не користувалися глиняним посудом: він дуже незручний для людей, які постійно подорожують. Каддо й осаджі ніколи не жили на цих далеких західних землях. Звісно ж, американці та іспанці теж не могли тут жити. Тож це могли бути лише залишки міста якогось стародавнього народу, який зник із лиця Землі дуже-дуже давно, — так давно, що про нього вже ніхто не пам’ятає.
Я вирішив узяти чашку із собою до селища, щоб розпитати про неї Тошавеєвого батька. І раптом згадав, що він помер — як і сам Тошавей, який, може, теж знав щось про це. Я вже хотів покласти знахідку на місце, та не зміг — без упину крутив її в руках. І раптом збагнув, чим ця річ так притягує мене: пролежавши в землі тисячу років або ж і більше, вона стала такою древньою, що Тошавей і решта моїх друзів порівняно з нею — неначе ті немовлята. Ніби все в них іще попереду.
Розділ 29
Джинні Мак-Каллоу
Молодик, якому відрекомендував її Фінеас, мав засмаглу шкіру, високі вилиці й трикутну ділянку волосся на чолі: якби не ця характерна ознака, можна було б припустити, що в його жилах тече індіанська кров. Чого ж він не мав — то це лоску, а ще — зайвого жиру (і не тільки зайвого), і тому дуже скидався на здольника чи ще когось на кшталт цього. Спираючись на секретер під час розмови з Фінеасом, юнак щосили намагався вдавати із себе солідного зрілого чоловіка. Тож, кивнувши Джинні з байдужою міною, він одразу ж поновив бесіду з її двоюрідним дідом. Дівчині спало раптом на думку, що ці двоє, можливо, роман крутять — щось надто приязно вони розмовляють; а раптом це одна з причин, через які «дядько» ніколи не запрошував її до свого дому? І вона вирішила, що цей суб’єкт їй аж ніяк не подобається.
— Генк — майстер із буріння, — мовив тим часом Фінеас. — І Генкові потрібна робота.
Генк, знову кивнувши їй, не простягнув, однак, рукú. І далі балакав із Фінеасом про геофізичні дослідження свердловин і всілякі інші нудні речі. Джинні, майже не слухаючи їх, тинялася туди-сюди кабінетом, сподіваючись, що це скоро скінчиться. Але чоловіки все розмовляли й розмовляли, і дівчина подумала, що вони могли б і не запрошувати її сюди; для чого, власне, вона їм тут потрібна? Укотре вже розглядаючи знічев’я світлини на стінах (Фінеас із іншими Мак-Каллоу, Фінеас із різними відомими людьми…), вона непомітно для себе стала роздивлятися й Генка. Біла сорочка й чорні брюки майстра з буріння, хоч і мали охайний вигляд, але точно вже були не нові; а в шкіряних робочих черевиках він сюди припхався, бо, найпевніше, узагалі не мав іншого взуття. Джинні раптом спіймала себе на думці, що їй хочеться, аби він звернув на неї увагу. Дівчина придивилася пильніше: ну, може, і не красень, але чимось притягує до себе.
«От що означає надто довго жити самій-самісінькій!» — подумки мовила вона до себе.
З іншого боку — Джинні добре знала, що Фінеас мало до кого ставиться як до рівного собі. А цей майстер із буріння, без сумніву, належав саме до таких людей, хоч їй і не було до ладу зрозуміло, чому це так. Її ж він (Генк — нагадала вона собі) аж ніяк не хотів помічати. Утім до кабінету зайшла секретарка — красуня, як і всі без винятку дівчата, які працювали на Фінеаса, з лискучим темним волоссям, молочно-білою шкірою та пишними формами, які вигідно підкреслювала вузька зелена сукня. Наливаючи Генкові каву, вона «випадково» торкнулася його руки, а він — і бровою не повів. І Джинні, умить пробачивши молодій жінці всю її вроду, остаточно впевнилася в тому, що цей майстер із буріння крутить роман із її двоюрідним дідом. Нарешті чоловіки набалакалися, і Фінеас, крутнувшись на своєму стільці, розвернувся обличчям до неї.