— Ми наймаємо Генка, — мовив він. — Доручаю тобі привезти його сьогодні додому й показати наші землі.
Вони з Генком повсідалися в його стару вантажівку та й вирушили до Мак-Каллоу-Спрінґс. Мотор гуркотів як скажений, а спека в кабіні була просто нестерпна; Джинні сподівалася, що Генк не помітить, як сильно вона спітніла.
«Він усього-на-всього найманий робітник, — подумки нагадала собі дівчина. — До того ж — не красень. Словом, не рівня тобі».
Ніс він мав якийсь приплюснутий: може, хтось колись кулаком по ньому вперіщив, а може — так і було від народження. Її бабуся сказала б, що Генк схожий на безпородного собаку. Проте в ньому відчувалася непідробна впевненість у собі — як і в кращих із їхніх вакуерос. Вираз його обличчя можна було б розтлумачити так: «Хоч би що робили люди навколо мене — я можу зробити це краще за них». І Джинні згадала Клінта, якому завжди давалося легко все, хай би за що він брався.
Генкові було двадцять чотири роки. Змалечку він допомагав своєму батькові, який нещодавно помер, шукати нафту; на війну юнак чомусь не пішов. Вони спромоглися нажити кілька мільйонів доларів і потім вклали майже всі ці гроші в нові розробки, що не виправдали їхніх сподівань. Батько Генка загинув від вибуху газу, і молодик залишився майже без грошей. Із майна в нього зосталася бурова установка «Каммінс», і ще — шестиколісний всюдихід «Інтернейшнал». Він знав, де найняти робітників, та не мав для цього грошей (на бензин сяк-так вистачало, та й усе).
— Я, звичайно, міг би здавати свою бурову установку напрокат, — мовив Генк. — Але який у цьому сенс?
Відповіді на це запитання юнак і не чекав — одразу-бо поставив інше:
— Ви маєте братів чи сестер?
— Одного брата. А двоє інших загинули на війні.
— А я маю двох сестер… Напевно, ви подумали: а чому це я не пішов на війну? Так-от, я намагався потрапити туди в сорок другому, та мене відбракували через дальтонізм.
Дівчина байдуже кивнула, утупившись поглядом у вікно, за яким виднівся все той самий пейзаж — розпечена сонцем, укрита чагарниками земля. Звісно ж, кожен, хто не воював, вигадує, щоб виправдатися, власну — страшенно сумну! — історію.
— А я ж до того й не знав нічого про дальтонізм — гадав, що всі інші бачать світ так само. Минуло кілька місяців, і я поїхав до Г'юстона, щоб спробувати ще раз. Мені, певна річ, знову дали копняка, бо я не склав їхній тест. Але я примудрився непомітно поцупити в них книжечку з відповідями — це ж, я гадаю, не дуже дорога річ.
— Мабуть, не дуже.
— Хай би там як — я запам’ятав усі відповіді й поїхав до Нью-Мексико, де комісія мене ще не знала. Цього разу тест я склав, але, мабуть, відповідав надто швидко. І тому мене змусили відповідати ще раз — уже в іншому порядку. Звісно, мене «розкусили» й сказали, що наступна спроба закінчиться для мене в’язницею: мовляв, арештують за те, що намагався негативно вплинути на перебіг воєнних дій.
— Оце так…
— Лишень вдумайтеся: «вплинути на перебіг воєнних дій»!
— Та ви просто щасливець.
— Аякже. Ви хоч уявляєте, що це таке: прожити чотири роки, вловлюючи на собі зневажливі погляди людей, які збагнути не можуть, чи ти комуніст, чи просто «відкосив»? Я ледь до Канади не поїхав, щоб спробувати ще раз, — та мене батько переконав цього не робити.
— Багато кого з нафтовиків звільнили від військової служби. І це правильно, бо інакше ми не виграли б цю війну.
— Я ж не збирався ставати одним із таких.
Джинні збиралася було щось відповідати, та Генк швиденько відчинив вікно, і в кабіну ввірвався вітер.
На той час вони вже добралися до безкрайньої рівнини, розташованої південніше Сан-Антоніо. Сліпуче сонячне проміння й страшенний гуркіт допотопного мотора заважали Джинні думати про будь-що. Генк розігнав машину до вісімдесяти миль на годину, і дівчина ненароком запитала себе: що ж із ними буде, якщо раптом лопне шина? Юнак, зосередившись на процесі керування машиною, міцно стулив зуби. Джинні мимоволі задивилася на те, як скорочуються й розслаблюються м’язи на його руках. А потім, знову поглянувши йому в обличчя, подумала, що він — із тих людей, чий мозок завжди напружено працює. Їй згадався батько, який вважав себе вправним водієм, хоча ніколи ним не був. А от Генк — той уже продемонстрував їй свою майстерність у цій справі: машину гнав надто швидко, але примудрявся при цьому дотримуватися ідеально прямої лінії, і тому їх не смикало туди-сюди. Дівчина згадала своїх братів, які загинули на війні. Чи змінила вона, ця війна, їхній світогляд? Напевно, ні: якщо вже чоловік має якісь життєві переконання, то йому байдуже, до чого вони його приведуть — хай навіть і до загибелі.