Я вкотре наче провалився в якусь порожнечу. І подумав, що все це — лише нічне жахіття, а я просто лежу собі в ліжку, сплю. Та недовго я зміг тішити себе такою думкою — незабаром-бо знову повернувся до тями. І побачив свою матір, яка, неспроможна підвестися із землі, намагалася відповзти на животі подалі від індіанців. Я помітив, що з її спини щось стирчить. Це була стріла. А з будинку тим часом доносилися такі звуки, ніби хтось щосили гамселить по клавішах піаніно.
Індіанці випустили в мою матір іще кілька стріл. А вона все повзла… Нарешті один індіанець підійшов до неї й поставив ногу їй між лопаток, притискаючи до землі. А тоді — зібрав у жмут її волосся… її довге, чудове волосся… і вийняв великого ножа. Мати, яка досі не видала жодного звуку, закричала, мов тварина. І я побачив, як іще один індіанець із сокирою в руці наближається до неї…
Досі я, не маючи сили підвестися, вив, мов поранене щеня, і качався по землі. Та потім у моїх вухах знову задзвеніло. І я не міг нічого чути й не побачив загибелі своєї матері… Потім я став роззиратися на всі боки, щоб знайти Мартіна та Ліззі. І побачив їх.
За кілька десятків кроків на траві лежало тіло моєї сестри, з відрізаними грудьми та розпоротим животом, з якого вивалилися кишки. Я знав, що це моя сестра, проте вона більше не була схожою на саму себе. Брат був іще живий. І мене потягли під паркан, де він сидів. Мартін то ридав, то мовчав. Я ж чомусь не міг плакати. Зціпивши зуби, поглянув туди, де вбили мою матір. Її тіло, обтикане стрілами, досі лежало там. А індіанці, не звертаючи на нього уваги, сновигали з будинку надвір і навпаки. Я перевів погляд на брата. Він сидів мовчки та спостерігав за тим, що відбувалося. Раптом я відчув нудоту. І, закашлявшись, став блювати…
— Я думав, вони тебе вбили ударом по голові, — сказав брат, коли мені трохи полегшало. — Ти так довго не повертався до тями.
Голова моя боліла так, ніби мені хтось глибоко встромив ножа межи очі.
— Я думав, тато прийде й устигне врятувати нас, — вів далі Мартін. — Та він іще, мабуть, і не підозрює про те, що тут сталося.
Підліток-індіанець, якому, вочевидь, доручили за нами спостерігати, показав нам ножа, щоб ми замовкли.
— Ліззі в живіт влучила куля, — сказав брат, коли індіанець відійшов на кілька кроків.
Я згадав, як сестра кричала, що її підстрелили. А Мартін сидів, мов пеньок, на місці. Сидів, коли мати відчинила двері, а індіанці вдерлися в будинок. І, маючи в руках заряджену рушницю, жодного разу не вистрелив. Я зібрався сказати йому все, що про нього думаю. Утім, для моєї побитої голови кожне сказане мною слово було, наче удар кувалдою. І тому я промовчав.
— Ти бачив, що вони робили з мамою та Ліззі? — тим часом спитав брат.
— Уривками… — відповів я.
На подвір’ї вже назбиралася чималенька купа всіляких речей, які повиносили з нашого будинку індіанці (я побачив піаніно, порубане сокирою). Найдужче мені хотілося померти чи знову знепритомніти. А мій брат тим часом не зводив погляду з того, що залишилося від нашої сестри… Індіанці винесли з будинку всі наші книжки, і я подумав, що вони їх кинуть у багаття. Та ні. Вони забрали їх із собою, і згодом я дізнався, для чого. Річ у тому, що вони роблять щити з двох шарів шкіри бізона. Між цими шарами залишається вільне місце, і якщо туди напхати паперу, то такий щит навіть кулі не проб’ють.
Індіанці витягли наші матраци надвір і розпороли їх ножами. Вітер підхопив біле пір’я, і воно, наче сніг, закружляло подвір’ям, засипаючи все довкола. І тіло моєї матері теж… До нас із братом добралися мурахи, однак ми не звертали на це уваги. Мартін так і сидів, не відводячи погляду від тіла сестри.
— Не треба туди дивитися, — сказав нарешті я.
— Треба… — прошепотів він.
Потім я задрімав. Та невдовзі мені стало жарко, і я прокинувся. Як виявилося, це індіанці розпалили багаття, щоб знищити всі речі з нашого будинку, котрі були їм не потрібні. Тож вогонь поглинув усі наші меблі, які перед цим вони порубали сокирами. Спостерігаючи за полум’ям, я відчув, як мені в спину вп’ялася гілка магонії. Утім я забув про це, коли побачив, що неподалік лежать у тіні дерева наші собаки, яких повбивали індіанці. І я подумав, що, можливо, команчі спалять у вогнищі нас із братом. Колись-бо я чув, що індіанці із цього племені прив’язують білих людей до фургонів, а тоді — підпалюють їх. Та, по правді кажучи, ці думки не дуже-то й лякали мене.
— Здається, я можу поворушити руками, — сказав я братові.