— Ми тут дещо підірвемо, — осміхнувся він, — щоб спростити завдання.
— Це ж чималі витрати, як я розумію.
— Усе одно — це обійдеться значно дешевше, ніж порожня діра замість свердловини з нафтою.
День скінчився, і вона лягла спати у своїй кімнаті, а він — у своїй. З одного боку, вона не хотіла, щоб у нього виникли непристойні думки, а з іншого — усе ж таки бажала цього. Тож не зачинила дверей і навіть залишила вузеньку щілинку — раптом він прийде. Та це, звичайно, було цілковитим безглуздям: він же й гадки не мав, де саме її кімната. Невже він шукатиме в непроглядній темряві величезного будинку спальню, розташовану невідомо де?
— Ти шльондра, Джинні, — вимовила вона сама до себе вголос.
А все ж таки — уже два роки її взагалі не торкався жоден чоловік.
А її мама, між іншим, у дев’ятнадцять років уже мала дітей…
Майже всю ніч вона пролежала з розплющеними очима. У її уяві одна за одною вимальовувалися картини можливого майбутнього з Генком. Ось вона стоїть поряд із ним у церкві, вбрана у весільну сукню. А ось — інший варіант: він отримує від неї все, що хотів, а тоді — покидає назавжди (та нехай навіть і так — тільки б грубої сили не застосовував). От же ж пощастило чоловікам — розважаються з жінками, де й коли захочуть. А вона дожила майже до двадцяти років, а досі незаймана й не має кращих перспектив, ніж спати на самоті в порожньому крилі свого будинку. Збагнути хоча б, що коїться в голові того Генка: він же начебто поводиться так, ніби вона йому подобається, проте іноді — каже таке, ніби терпіти її не може. Навіть думати про це — просто нестерпно. Скоріше б уже світанок!
Розділ 30
Щоденники Пітера Мак-Каллоу
Я завмер біля відчинених дверей, очікуючи, що Марія вийме з кишені пістолета чи кинеться на мене з ножем. Та вона теж завмерла на місці, і тому я зміг добре роздивитися її. Невеличка на зріст (а мені вона чомусь запам’яталася вищою, ніж є насправді), вдягнена в жалюгідне дрантя. Худюща, мов той скелет; на обличчі — сліди чи то від падіння, чи то від ударів. Марія стояла, безсило опустивши руки: видавалося, що їй несила їх здійняти.
Скільки їй років? Певно, тридцять три чи тридцять чотири. Та ні — минуло ж іще два роки… Мені вона запам’яталася вродливою дівчиною — низенькою, з чудовими карими оченятами. А тепер я дивився в обличчя жінці, яка на вигляд була не молодшою за свою матір. До того ж враження посилювалося через те, що її зламаний ніс неправильно зрісся.
— Я навідалася до свого будинку, — вимовила тим часом вона, — бо думала, що там досі лежить моє свідоцтво про народження. На кордоні ж не вірять, що я маю американське громадянство.
Я відвів від неї погляд, подумавши, що її вимова — вона ж чотири роки провчилася в жіночому коледжі — аж ніяк не відповідає зовнішньому вигляду.
— Із цим, напевно, були проблеми, — промимрив я, маючи на увазі пошуки свідоцтва про народження.
— Авжеж.
Ніяк не наважувався подивитися їй у вічі.
— Я дуже голодна, — мовила тим часом вона. — На жаль…
Підвести на неї погляд досі не вдавалося. Запала тиша, і я зрозумів, що вона чекає на мою відповідь.
— Краще зайду до Рейнолдсів, — почувся нарешті її голос.
— Ні, — вичавив я із себе. — Заходь, я тебе нагодую.
Ці два роки вона прожила в Торреоні — у домі свого двоюрідного брата. Він був карансистом, і якось до його будинку вдерлися вілісти. Господаря вони вбили, а його дружину та Марію — жорстоко відлупцювали, а може, скоїли й дещо гірше — я не знаю напевне, бо не допитувався. Сякі-такі гроші, що вона мала, закінчилися вже давно, і тому їй довелося місяць промучитися на вулиці. Нарешті вона вирішила, що їй нічого не залишається, крім як повернутися сюди. Під час своєї розповіді вона кілька разів наголосила на тому, що має американське громадянство. І я щоразу відповідав, що добре про це пам’ятаю. Та не казав, звичайно ж, що в неї на обличчі написано «мексиканка» і з цим нічого не вдієш.
Я висловив Марії свої співчуття стосовно загибелі її рідних, утім, таки нічого не казав — вона-бо сприйняла б таке (цілком справедливо!) як знущання. Ми зайшли до кухні, де я знайшов боби, карне асада, і ще — тортильї, які спекла Консуела. Руки в мене тремтіли, та я, вдаючи спокій, узявся підігрівати боби. Але зосередитися на цьому так і не зміг — відчував-бо, як Марія, стоячи просто за моєю спиною, свердлить мене поглядом. Звісно, боби почали підгорати, і тоді вона, відштовхнувши мене, сама взялася за цю справу. Я всміхнувся до неї — мовляв, нікудишній із мене кухар, — але на її обличчі не з’явилося й тіні усмішки. Доки розігрівалися боби, Марія нарізала помідорів, цибулі й перцю, а тоді — перемішала все це.