— Вибач, але я дуже-дуже голодна.
— Розумію. Підіймуся поки що нагору — у мене там є справи.
Вона кивнула, проте доки я не пішов — навіть не торкнулася їжі.
І все так само свердлила мою спину поглядом, коли я розвернувся, щоб піти.
Я зайшов до свого кабінету й сів у крісло, почуваючись так, ніби з мене висмоктали всі життєві сили… Уся енергія, яку я мав замолоду — зокрема, коли навчався в університеті, — розбилася на друзки об стіни цього дому. Я мало не зателефонував шерифові, щоб той приїхав і забрав звідси Марію. Але що б я йому сказав? Що такого вона зробила? От ми — багато чого їй заподіяли: повбивали її рідних, спалили будинок, загарбали землю… Це їй слід було б викликати шерифа, щоб розправитися з нами… або ж прийти сюди разом із сотнею озброєних чоловіків.
Раптом я подумав: а чи не вибратися мені крізь вікно на дах тераси, щоб стрибнути звідти на землю (там же висота — якісь п’ятнадцять футів!), а тоді — побігти геть і ніколи не повертатися сюди?
Інакше — що мені залишається? Тільки чекати, доки сюди прийде мій батько — чи, радше, Ніл Ґілберт — і, завівши Марію кудись у кущі, покладе край існуванню родини Ґарсія. Я чітко побачив перед собою мертвого Педро, поряд із яким лежить мертва Лурдес (на її щоці — кривава сльоза). На підлозі — мертва Ана: голова відхилена назад, рот широко розтулений, наче вона й після смерті намагається кричати.
Необхідно все сказати Марії. Треба, щоб вона знала: я зробив тоді все, що тільки міг. А може, вона це бачила? Я ж тоді став між двома лініями вогню, щоб зупинити цих людей. Та вони все одно кинулися стріляти… Треба відвезти її до лікарні в Каррізо — чи туди, де зареєстрували її народження, — а ще допомогти з документами; треба поводитися з нею ввічливо, але рішуче: їй-бо в цьому будинку не місце. Відчинивши свій сейф, я вийняв звідти дві тисячі доларів та й поклав їх до кишені.
Марія сиділа на кухні й зрізала шкірку з манго.
— Що ти плануєш? — спитав я, намагаючись, щоб мій голос звучав якомога м’якше.
— З’їсти цей фрукт. Якщо ти, звісно ж, не заперечуєш.
Я промовчав.
— Ти пам’ятаєш, як ми сиділи в нас на терасі? — вимовила вона після паузи.
Ніж зісковзнув, порізавши їй пальця. Та Марія, не звернувши на це ані найменшої уваги, чистила собі манго й далі.
— Принести бинта?
— Ні, дякую, — мовила вона, висмоктавши кров із порізу.
Я відвів від неї погляд і став роздивлятися стіл, а потім — стелю. А тоді побачив, що Марія, низенько опустивши голову — обличчя зовсім не було видно, — уся тремтить… Що я міг зробити? Що міг сказати, щоб вона не сприйняла це як знущання над нею?
Нарешті я підвівся, аби покласти брудні тарілки до раковини.
— Я розумію, що не повинна бути тут, — почувся її голос.
— Усе гаразд…
— …чого не скажеш про мого двоюрідного брата.
— Може, у тебе залишилися ще якісь родичі?
— Окрім Хосе й Чіко — нікого. Я дуже хотіла би сподіватися, що їх уже немає на світі. Та, на жаль, вони живучі, мов ті гадюки.
Звісно, я знав, як учинила б у цій ситуації будь-яка нормальна людина. Ми надавали притулок давнім друзям і знайомим полковника — стариганам-пастухам, які або не мали родичів, або ж мали, та їм було байдуже до цих древніх дідів. Десятки таких доживали свого віку в помешканнях для наших робітників, розділяючи трапези або з ними, або ж із нами (це якщо для полковника вони були близькими друзями). Але Марія — інший випадок. Принаймні так я їй скажу.
— Окрім мене, у цьому будинку ніхто не живе, — мовив я. — Мій батько мешкає в хакале неподалік звідси. Дружина пішла від мене, а сини — поїхали на фронт.
— Це погроза?
— Навпаки.
— Я думала, що ти застрелиш мене. І досі думаю, що ти на це здатен.
Співчуття в мене одразу поменшало. Я відвернувся, далі миючи посуд, хоча він, власне, уже давно був чистий.
— Тоді навіщо ти прийшла сюди? — мовив нарешті я.
Відповіді не було.
— Якщо хочеш — залишайся тут на ніч. На другому поверсі — багато вільних кімнат. Зійдеш сходами, повернеш ліворуч, і обирай будь-яку.
Марія лишень знизала плечима й заходилася їсти манго, не звертаючи уваги на сік, що стікав із її підборіддя (на ньому «красувався» слід від чийогось удару). Вигляд вона мала точнісінько такий, як злидарі з Нуево-Ларедо, у чиїх очах можна побачити старе, як цей світ, поєднання зневіри й люті. Мені хотілося зараз лише одного — щоб вона, удовольнившись вечерею в домівці ворога, пішла геть.