— Про Слотерів — ти, певно, щось наплутала.
— Ні, я дуже добре пам’ятаю, що вони там були; та це вже неважливо. Поступово я переконувалася в тому, що мені потрібно припинити гніватися на вас і, можливо, змиритися з усім цим як із лихим поворотом долі. І мені досить добре це вдалося. Наші родини жили поряд і спілкувалися протягом довгих років — який же сенс вам було винищувати нас? А тебе ми знали особливо добре, і я, наприклад, ніколи не могла визнати, що ти здатен виношувати якісь лихі наміри щодо нас. І я подумала, що, можливо, вчинила нерозумно, коли втекла від Рейнолдсів.
Тому я й вирішила повернутися сюди після загибелі двоюрідного брата. Я переправилася через річку, а тоді — добралася до наших земель і відчула себе сповненою життєвих сил. До того я протягом довгих місяців так не почувалася — тож вирішила йти пішки всю ніч. На випадок, якщо мене перестрінуть ваші об’їзні наглядачі, я вигадала цілу історію. Хоча мені дуже й дуже не хотілося зустрічатися з ними — я ж бо добре знаю, що вони б, найімовірніше, не слухали мене. Та все обійшлося — мені так ніхто й не зустрівся. Це був хороший знак…
Я чітко уявляла собі, у якому стані буде мій дім: стільці — розпороті, папери — погризені мишами; скрізь — бруд, пташиний послід і, звісно, кров моїх рідних, що позасихала на підлозі й стінах. Словом, усе мало бути точнісінько так, як тоді, коли ти вивів мене звідти. Треба було врахувати лише те, що відтоді минуло два роки.
Коли я дісталася нашого пасовиська — того, що біля старої церкви, — сонце вже сходило, і я побачила, що мій дім спалено дощенту. Та навіть тоді не могла подумати, що це зробили ви: до порожніх будинків бігають зустрічатися закохані парочки; у них ночують жебраки; клімат дуже сухий, і одного-єдиного недопалка вистачило б, щоб розгорілася пожежа. Із цими думками я зайшла до будинку й попрямувала до кабінету мого батька, де, як я добре знала, він переховував усі важливі папери. Я думала, що вони збереглися, бо тато ховав їх у металевому сейфі, що не пропускав полум’я. Мені довелося розгребти чимало сміття, та я все-таки добралася до того сейфа. Там повинно було зберігатися моє свідоцтво про народження, а ще інші важливі документи і, може, гроші. Але — знаєш, що я там знайшла?
Я не зміг подивитися їй у вічі.
— Нічогісінько. Там не зосталося жодного документа, жодного аркуша паперу. І тоді вже в мене ніяких сумнівів не залишилося: це ви постаралися. Не вдовольнилися тим, що винищили всю нашу родину, і тому вирішили знищити ще й усі документи, які свідчили про наше існування.
— Ніхто не хотів, щоб це сталося, — повторив я ту саму брехню.
— І що ви за люди такі? Брешете так, ніби справді вірите в це.
Я мовчки втупився поглядом у зелену ящірку, яка надумала прогулятися нашою терасою. Трошки згодом у мене за спиною почувся звук, дуже схожий на передсмертний хрип. Силоміць я озирнувся. І побачив, що Марія лежить і… хропе. Я ще довго спостерігав за нею, а потім — коли переконався, що вона справді всього-на-всього заснула — тихенько зайшов до будинку. Знайшовши ковдру, я знову вийшов на терасу та вкрив жінку.
Розділ 31
Ілай-Тіететі
Коли всі мерці були поховані, ми, покинувши наш табір, вирушили на південний захід. Живих нас залишилося десь півсотні, а коней ми мали ще менше, тому пересувалися переважно пішки. Ми сподівалися, що натрапимо на бізонів або бодай на їхні сліди. Та ні — неме кутсу, очевидно, не з’являлися на цій території вже понад рік.
Ніхто з нас не знав, де росте густа трава, і не міг сказати, де шукати бізонів. Це потім уже ми з’ясували, що вони зосталися на північних землях — там, де мешкали арапахо та шайонни. А тим часом уже падав сніг, через що добувати їжу стало ще важче.
Мені та полонянці Жовте Волосся свого часу зробили щеплення; кількох старих команчів, які колись уже хворіли на віспу, епідемія оминула. Що ж до решти — було незрозуміло, чому живими залишилися саме вони. Тасіа косила всіх — слабких і сильних, розумних і дурних, боягузів і сміливців. І якщо тих, які вижили, щось і об’єднувало, то це те, що всі вони були надто ледачими, щоб тікати від хвороби (або ж вважали, що від долі так чи інакше не втечеш). А найкращі наші воїни — або змогли втекти, або повмирали під час епідемії.