Три тижні ми провели разом: удень — їхали верхи, тримаючись якомога ближче одне до одного, уночі — спали під однією ковдрою. Може, команчерос і справді вважали нас одруженою парою. Так чи інакше, щоразу, лягаючи спати разом із нею, я сподівався, що вона погодиться на близькість. Але слова дівчини про те, що їй це не потрібно, виявилися правдою. Був один вечір, коли торговці дали нам випити віскі, і вона дозволила мені пестити її тіло. Я вже подумав, що справа піде й далі, та раптом зрозумів, що вона вже заснула (руки я прибрав, хоча й не одразу). Команчерос, які добре знали своїх покупців, годували нас чотири чи навіть п’ять разів на день. І Жовте Волосся розквітала на очах — її груди та стегна ставали дедалі округлішими. Утім, вона надалі щоночі плакала уві сні.
— Якби я могла чогось побажати, щоб це одразу ж здійснилося, — якось мовила вона до мене, — то побажала б розплати. Я зробила б так, щоб усі ті індіанці, які ґвалтували мене, ожили. А тоді взяла б здоровезну зазублену палицю, щоб запихати їм у дупи, витягати й запихати знову. І так — доти, доки я остаточно не заспокоїлася б.
Я нічого не відповів. Мені-бо згадалися Тошавей, Неекару, Пізон, Квітка Прерій, а ще — Гладкий Вовк і Ні За Холодну Воду, яка, узагалі, звалася Самотньою Пташкою. Я подумав про Ескуте, Рано-Вранці, Два Ведмеді На Прогулянці та Любить Ходити В Гості. Мабуть, я охоче вбив би Жовте Волосся, якби за це мені повернули бодай когось одного з них.
— Я, власне, думала про це впродовж тривалого часу, — говорила далі Жовте Волосся, не помічаючи мого смутку. — Ну, про те, щоб ґвалтувати їх знову й знову. І це допомогло мені все витерпіти. Та нині я вже можу про це не думати.
Дівчина радісно всміхнулася до мене. А я промовчав і не розмовляв із нею протягом усієї ночі й усього наступного дня.
Упродовж останнього тижня нашої подорожі ми їхали широкими дорогами повз селища білих. Це вперше за три роки я опинився серед «блідолицих», які не стріляли в мене. Жовте Волосся радісно махала рукою всім, кого бачила. Та люди не дуже-то й реагували на це, бо для них не було нічого особливого в тому, що вони бачать іншу білу людину. Для цих земель настали вже мирні, спокійні часи.
Щойно ми дісталися Колорадо, а це було вже неподалік Остіна, я очам своїм не повірив, побачивши, як розрослися тут дороги. Вони, мабуть, стали вдвічі ширшими, ніж раніше, і фургонів ними роз’їжджало стільки, що нікуди й плюнути. Жовте Волосся була така щаслива, що весь час щебетала, мов соловейко. Вона перецілувала на знак подяки всіх команчерос у щоки, а тоді — пригорнулася до мене, мов до рідного. Торговці кидали на мене заздрісні погляди, та «святий Ніколас» подбав про те, щоб не зчинилося бійки. Адже він добре знав, скільки грошей ми з німкою коштуємо. Цей пузань, до речі, запропонував мені запасного магазина для кольта за те, щоб я помив своє волосся й дозволив йому підрізати його (у мене ж бо коси відросли й сягали нижче лопаток). Трохи подумавши, я погодився.
Коли ми лягли спати, Жовте Волосся нарешті дозволила мені зробити те, що я хотів. Минуло кілька хвилин, і я збагнув, що жінка не відчуває жодного задоволення від цього — лише страждає. Мені стало страшенно соромно, і я дав її тілу спокій.
— Ти чого? — мовила вона. — Гайда, роби свою справу.
— Я не можу тебе примушувати.
— Та я ж не бороню тобі, — знизала вона плечима. — Ти давав мені обіцянку і виконав її.
Я, добре подумавши, вибрався з-під ковдри. Зіп’явся на ноги, помилувався нічним небом, а тоді завершив справу руками. Перш ніж знову залізти під ковдру, я помітив, що на траві немає паморозі: на височині-бо завжди значно тепліше, ніж у преріях.
— Ти хороша людина, — сказала Жовте Волосся. — Таких, як ти, я ще ніколи не зустрічала.
Наступного дня ми дісталися Остіна. Спочатку нас привели до оселі купця, якого знали наші команчерос, а тоді — до будинку законодавчих зборів штату. До нас із німкою підійшов невеличкий гурт білих людей. Вони запитали, як нас звуть, а тоді довго й нудно торгувалися з команчерос. Нарешті «святий Ніколас» та його колеги отримали за мене триста доларів і стільки ж — за Жовте Волосся. Вони поїхали геть, навіть не глянувши на мене. Німку ще намагалися поцілувати на прощання, та вона відсахнулася, тому що не хотіла, щоб вони й близько до неї підходили в присутності всіх тих білих.
Справжнім її іменем було Інґрід Ґетц. Звістка про нас швидко поширювалася, і невдовзі жінку взяли під свою опіку тутешні заможні дами. Наступного дня з нею, як я побачив, сталася дивовижна переміна: вона була вдягнена в блакитну шовкову сукню, а її чисте волосся зібране в чудову зачіску. Що ж до мене, я залишався таким, як і був: у шкіряних індіанських штанях, із ножем за поясом, хоча кольта в мене все-таки відібрали.