Після тієї розмови я взяв із собою лука, проте вдягся в штани, які купив мені суддя, щоб ніхто не переплутав мене з індіанцем, та й пішов до річки, де міг побути на самоті. Я думав, що плакатиму, утім, помилився. Мені раптом спало на думку: а чи не зраджую я Тошавея? Однак я вирішив просто не тривожити себе такими міркуваннями. Тієї ночі мені наснився сон, нібито ми з батьком стоїмо поряд на ґанку нашого будинку.
— Ти не зміг би наздогнати нас, — мовив я до нього. — З таким узагалі ніхто б не впорався.
А потім я побачив, що він кудись зник. Тож я не зрозумів: чи то до нього це сказав, чи то до самого себе.
Суддя начебто не заперечував, щоб я жив у нього. Але як не крути, я порушував ті порядки, що панували в його домі до мого приїзду. Усі три доньки судді взялися чомусь розфарбовувати свої обличчя та вигукувати бойові кличі індіанців, і їхня мати, звичайно ж, збагнула, що без мене тут не обійшлося. Вона була з тих жінок, яким подобається допомагати людям, але мала стільки правил, що я просто не міг дотримуватися їх усіх.
Тож я взяв собі за звичку йти з дому одразу після сніданку й проводити дні біля річки. Я носив із собою лук та стріли — а раптом якась дичина трапиться, — проте вдягався так само, як і всі білі (суддя наполягав на цьому, боячись, коли б хтось із мешканців міста не застрелив мене).
Я полював на птахів, за винятком тих, які подобалися місіс Блек. Одного разу під вечір я прийшов і віддав неграм свою здобич — фазана й чотирьох качок. Суддя сидів на терасі й читав книжку.
— Вдале вийшло полювання, як я бачу, — мовив він.
— Аякже.
— Тобі було б важко звикнути до школи, чи не так?
У відповідь я лишень кивнув.
— Цікаво виходить: якщо біла дитина потрапляє до індіанців — швидко призвичаюється до нового життя, а якщо навпаки — нічого не виходить. Індіанські діти не можуть звикнути до побуту білих, і край. Ну, ти вже, звісно, не дитина…
— Аж ніяк.
— Звичайно ж, — мовив суддя, загорнувши книгу, — індіанці живуть серед дикої природи — не те що ми. Та зараз уже настали часи, коли для таких людей просто не залишається місця під сонцем, Ілаю. Твої й мої предки стали віддалятися від дикого життя, коли посадили першу зернину в землю й припинили весь час тинятися туди-сюди світом, як звірі й птахи. І зворотного шляху для нас немає.
— Я зовсім не хочу до школи.
— Ну, якщо ти бажаєш залишитися тут, тобі рано чи пізно доведеться туди піти. Бо моя дружина вважає, що дикуну-індіанцю в домі білих не місце.
Я мало не сказав, що власноруч зняв скальпи з двох своїх ворогів. І жоден із мешканців цього міста не зможе зрівнятися зі мною в умінні полювати, вистежувати різних істот за їхніми слідами і, звичайно, їздити верхи. А мене хочуть запхнути до школи, щоб я там сидів разом із дітлахами. Сміх, та й годі!
— Що ж, — зітхнув я, вирішивши все-таки не озвучувати цих думок. — Мабуть, мені краще поїхати до батькової вдови.
(Вона мешкала в Бастропі, де завжди було неспокійно.)
— Ти не поспішай, Ілаю, — сказав він. — Я радий, що ти живеш у мене. Та здобувати освіту, якщо ти хочеш чогось досягнути в житті, тобі все одно доведеться, хай би як неприємно це було.
— То я можу хоч зараз у рейнджери записатися.
— Воно-то так. Але я все ж сподіваюся, що ти зробиш більш гідний вибір, ніж приєднатися до бандитів і найманців.
Це зачепило мене за живе, однак я промовчав. От цікаво: за кого мене мав суддя, вважаючи, що мені потрібна освіта? Ці білі просто схиблені на своїх правилах — ось єдине пояснення, яке я зміг знайти. Але ж вони зуміли підкорити ці землі. І я, між іншим, сам був білим.
Один із негрів приніс нам чашки з холодним чаєм.
— Скажи-но мені відверто: як насправді обходилися команчі з Інґрід Ґетц? — запитав після того суддя.
— Точнісінько так, як ви думаєте.
— То ти вигадав усю ту маячню лишень для того, щоб захистити її?
— Авжеж.
— Приємно знати, що ви, мастере Мак-Каллоу, зберегли свою людяність, незважаючи на тривале перебування серед дикунів.
— Дякую, сер.
— Ще одне запитання: ти, бува, не причетний до зникнення улюбленого персидського кота моєї дружини?
— Ніяк не причетний.
— А команчі взагалі тримають у себе котів?
— Ніколи такого не бачив. Хоча собак у них чимало.