— Вони, здається, їдять собак?
— Та ні, це шошони. Для команчів собака та койот — священні тварини. Вони вірять, що вбивати їх не можна, бо накличеш на себе прокляття.
— А людей вони їдять?
— Ні, це тонкава. У команчів таке не заведено. Якщо ж хтось таке вчинить, його одразу ж уб’ють, бо він робитиме це, як у них вважається, і надалі. Виникне згубна звичка.
— Цікаво, — суддя почухав підборіддя. — А оті танці на честь Сонця?
— Це звичай кіова, а не команчів.
Невдовзі після від’їзду Інґрід команчерос привезли до Остіна ще двох молодих жінок, які побували в полоні у команчів. Це були сестри з Фредеріксбурґа: в однієї був відрізаний ніс, інша ж — збожеволіла. Шуму довкола їхнього прибуття виникло багато — написали в газетах, наприклад. Та ці жінки виявилися такими мовчазними й пригніченими, що люди не займали їх, поселивши у вільному будиночку за церквою. Суддя попрохав мене сходити до них і спробувати поспілкуватися — може, їм стане трохи краще. Але тільки-но я заговорив до них мовою команчів, вони аж заклякли. Проживши в тій хатині ще кілька тижнів, обидві жінки втопилися в річці.
Це, звичайно, звільнило мешканців міста від важкого тягаря. Порядні-бо люди, бачте, вважали цих сестер повіями, «покидьками суспільства». Тільки вони не врахували того, що є дуже велика різниця між повіями, які з власної волі лягають під кого попало, і жінками, яких ґвалтували. Як вони могли уникнути того, що з ними сталося? Ніяк.
Будинок судді мені вже остогид, тож я навіть спати вибирався надвір. Одного разу я «позичив» сусідського коня, і це, певна річ, вплинуло на мою репутацію. А через те, що я інколи стріляв із лука в сусідських кабанчиків, на мене стали навішувати всі крадіжки, пов’язані з домашніми тваринами (хоч я й не був до них причетний).
Судді я пояснив, що команчі ненавидять поросят, і я, здається, перейняв це від них. Також я сказав йому, що серед білих мені страшенно нудно. А він укотре повторив, що мені треба ходити до школи. Я на це відповів, що він може спробувати таке зі мною зробити, однак після цього я все місто поставлю на вуха — ота стрілянина з лука в кабанчиків буде порівняно з цим дитячою забавкою. Звичайно, я не збирався нічого такого робити — просто втік би з тієї школи, та й усе. Щоб захистити мене від розгніваних сусідів, суддя сказав їм, що вони отримають за свої збитки грошову компенсацію від штату, і попросив бути до мене терплячішим. Але я ще не звик до цивілізованого життя.
Одначе якось він, жестом попрохавши мене сісти, мовив:
— Мастере Мак-Каллоу, ви не подумайте, що ми вас виганяємо, але я вважаю, що вам уже час навідати батькову вдову, і моя дружина каже, що це піде вам на користь. Я сподіваюся, що ви правильно зрозумієте мене.
— Та я й так здогадувався, що не подобаюся місіс Блек.
— Вона захоплюється вашою хоробрістю й силою духу, повірте мені. Але нещодавно сталося так, що один із наших негрів натрапив на дивні речі, дуже схожі на людські скальпи. Звісно ж, він розповів про це моїй дружині.
— Негри копирсалися в моїх речах?
— Що вдієш, вони від природи аж надто цікаві. Вибачте їм.
— Де зараз ці скальпи?
— Сховані на горищі, що над стайнею. Ви не хвилюйтеся, адже я сказав неграм, що відшмагаю їх, якщо бодай одна річ звідти зникне.
— Гадаю, мені треба вирушити до Бастропа вже сьогодні.
— Ну, навіщо так поспішати? Можна й трохи пізніше.
Я спакував свої речі, а тоді сказав неграм, щоб вони повернули мої скальпи та безоарового каменя.
Суддю я знайшов у його кабінеті. На знак подяки я подарував йому свого індіанського ножа в піхвах, оздоблених різнокольоровими намистинками. Замість цього ножа я роздобув собі нового — навіть кращого (можливо, він колись належав самому Джимові Бові). Узагалі, я міг би подарувати судді того ножа замість свого, але оскільки «позичив» його в одного з наших сусідів, який тримав його під склом, наче музейний експонат, то вирішив, що містерові Блеку зайві проблеми не потрібні. Що ж до мого індіанського ножа — суддя запитав:
— Ти знімав ним скальпи?
— Та… було таке, — протяг я.
Він лише уважно поглянув на мене, мовляв, кажи конкретніше.
— Знімав, але тільки в індіанців і мексиканців, — збрехав я.
Суддя помилувався подарунком.
— Замовлю для нього спеціальну вітрину, — мовив він.
— Як скажете.
— Я пишаюся знайомством із тобою, мій юний друже. Ти багато чого досягнеш у житті, якщо, звісно, тебе до того не повісять. Сподіваюся, ти розумієш, що не всі слуги закону такі ліберальні, як я. Суддя в Бастропі — неабиякий мерзотник. Власне, ми з ним — давні вороги, тож раджу тобі не казати йому про нашу з тобою дружбу.