Джинні, у якої аж в очах потемніло, доклала чималих зусиль, щоб так само спокійно кивнути.
— І товариство теж непогане, — додав тим часом Генк.
Вона знову кивнула. На якийсь час запала тиша, і було чутно лише дзюркіт струмка та стрекотіння цикад.
— Ви хочете сказати, що мене теж важко перевершити? — обізвався Генк. — Це справді так.
— Та я ж зовсім нічого не казала.
— Це те, що я хочу почути.
— Але ви мені теж ніколи не казали такого, — вимовила Джинні.
І водночас подумала, що Генк — справжнісінький ідіот, бо патякає тоді, коли треба діяти, скориставшись відповідним моментом.
— Ви вродлива дівчина, — мовив він тим часом, простягнувши руку до щоки Джинні, проте не торкнувшись її. — Але…
— Я піду приготую той освіжаючий напій, — сказала вона.
Та чи справді їй того хотілося? Вона й сама не знала.
— Краще нам працювати далі, — мовив Генк, збираючи свої речі. — Мені навіть важко пояснити словами, як сильно я не хочу втратити цю роботу.
Він підвівся, але Джинні схопила його руку й притисла до своїх уст.
— Скажи мені: ти справді добре знаєш свого дядька? — запитав Генк.
Вона лишень похитала головою, не відпускаючи його руки.
— Він же мене повісить! Після того, як застрелить і заріже.
— Він тебе не займатиме. І ти нікуди звідси не підеш.
Дівчина відчула, що її лихоманить. Тільки б він цього не помітив!
— Я найбільший ідіот з-поміж усіх, хто живе на Землі, — зітхнув Генк.
Але залишився-таки лежати на ковдрі. Джинні пішла до авто й вийняла звідти все для приготування джулепу. А тоді змішала м’яту й цукор, налила чималу порцію бурбону, ретельно перемішала все це та додала лід. Це ж треба — склянки забула! Та Генк, мабуть, не заперечуватиме… Вона, усівшись поряд із ним, подала йому шейкер.
— Досить велика порція освіжаючого! — мовив він.
Доки Джинні готувала напій, Генк устиг акуратно перестелити їхню ковдру, пересунувши її ще далі в холодок. Дівчина знову відчула, що її аж лихоманить від хвилювання.
— Я забула чашки, — сказала вона. — Тож нам доведеться пити з однієї посудини.
— Не заперечую.
— І правильно робиш, адже це рецепт мого прадіда.
Генк із охотою ковтнув.
— Надзвичайно смачний джулеп! — сказав він, закашлявшись. — Милий Боже! Ти не боїшся, що в тебе після нього борода виросте?
— Та я ж п’ю це змалку.
Джинні ковтнула раз, а тоді вдруге. І одразу ж відчула, як алкоголь вдаряє їй у голову.
— Господи! — промимрила вона.
І повалилася на спину.
— Із тобою все гаразд?
Дівчина кивнула.
— А мені здається, що ні…
Він досі не виявляв жодної ініціативи. Інший би — давно вже. Джинні знову відчула, як у грудях закипає лють. А тоді подумала, що їй це навіть подобається. І схопила Генка в обійми. Цілувалися вони досить довго, і вона вже чекала, що його руки стануть пестити її тіло. Одначе він і не намагався цього робити. Тож вона стала рухати стегнами, але це призвело лишень до того, що Генк навіть цілувати її перестав. Дівчина страшенно зніяковіла — очевидно, вона знову зайшла надто далеко.
— Ти чого?
— Гадаю, нам краще далі шукати нафту, — мовив Генк. — Бо я все-таки дуже сумніваюся в тому, що твій дядько не вб’є мене.
Атож, він має на увазі не «вб’є», а «пустить із торбами по світу». Від самої думки про те, що Генк так сильно боїться залишитися без грошей, Джинні відчула себе такою пригніченою, що їй перехотілося зваблювати його. Вона відвела від нього погляд, подумавши, що їй буде байдуже, якщо він узагалі зникне з її життя. А може, це вона сама собі лукавить?
— Фінеас ні про що не дізнається, — силоміць вимовила Джинні.
— Є ще дещо, — відповів Генк. — І, хоча цим я сам себе компрометую, усе одно скажу: щойно побачив твій будинок — зрозумів, що такий, як я, тобі аж ніяк не підходить.
Дівчина добре знала, що він має на увазі, але промовчала — нехай думає, що вона нічого не второпала. Як же їй набридло слухати його теревені та відповідати на всілякі безглузді запитання! Невже він анітрохи не відчуває, що зараз Джинні не хоче, щоб із нею обходилися галантно? От чого їй справді хочеться, то це щоб він цієї самої миті задер на ній спідницю або ж притиснув її до стіни, і…
— Ти що — маєш погану репутацію? — вичавила вона із себе.
— Ні. Я зовсім її не маю, бо все життя провів у пошуках нафти, а не пригод на одне місце. На жаль, мій батько завжди кидав мене з мосту та й у воду — отож, вештатися борделями я просто не мав змоги.