— Тікай звідти! — знову крикнув Генк.
Та вона й не поворухнулася. А він тим часом від’єднав бурильну колону й відкинув плашки. Новий фонтан розчину заляпав сукню й туфлі Джинні.
— Ти що — глуха?! — заволав не своїм голосом Генк. — Геть із вишки!
Чоловік, умить опинившись поруч, сильно штовхнув її до сходів. Вона глянула йому в обличчя й уже тоді таки спустилася. Генк знову кудись побіг. Відійшовши на кілька ярдів від вишки, Джинні сіла на камінь, її враз охопив страх (щоправда, вона навіть не знала, чого саме боїться).
«Якщо зараз щось станеться, нехай так і буде, — подумала трохи згодом. — Принаймні тієї миті я буду поряд із Генком».
Минуло ще десять чи п’ятнадцять хвилин, перш ніж труба припинила «кашляти», а розчин — знову плавно потік у ями. Чоловіки, нестримно регочучи, плескали один одного по спині, а тоді зашварґотіли всі разом. Джинні вже знала, що після сильного переляку люди поводяться саме так. Вітер потроху відносив геть численне шмаття від мішків із написом «Бароїд».
Генк жестом наказав мотористові вимкнути двигун, і всі робітники повсідалися біля підсобки. Один із них запалив цигарку, та Генк одразу вихопив її просто з його зубів, а тоді ретельно втоптав попіл у землю.
— У брутального ковбоя гратимешся деінде, — мовив Генк (робітник лише похнюпився), а тоді обернувся до Джинні. — Якщо я кажу тобі забиратися з вишки, треба йти геть. Що тут незрозумілого?
— Так я ж нічого не навчуся, якщо тікатиму за першої-ліпшої небезпеки!
— Ти в будь-якому разі нічого не навчилася б. Вогняну кулю від вибуху газу було б видно навіть із містечка.
Декотрі робітники зайшли до підсобки й повсідалися, знесилені, на ослін. А той, який керував буровою вишкою, досі ніяк не міг заспокоїтися: ходив туди-сюди, останніми словами лаючи помпу.
— То що ж там пішло не так? — спитала Джинні.
— Газ іноді виривається на поверхню, навіть якщо дотримуватися всіх заходів безпеки, — відповів Генк. — Завжди треба пам’ятати, що це може статися.
Після того випадку вона твердо вирішила завжди супроводжувати Генка в поїздках до свердловин. Якщо газ і вибухне, вона розділить долю коханого. А це для неї найголовніше. Адже Джинні витримає що завгодно, тільки не самотність.
Розділ 33
Щоденники Пітера Мак-Каллоу
Сьогодні ввечері Марія знайшла мене в кабінеті. Удень я позичив їй одну з вантажівок для поїздки до Каррізо, і якась частина мене сподівалася, що вона вже не повернеться.
— Я тебе налякала?
— Трішки…
Вимовивши ці слова, я зрозумів, що вже налаштувався на те, що Марія зникне з мого життя назавжди. Думка про це заспокоювала й пригнічувала мене водночас.
— Тут стільки книжок! — мовила вона тим часом. — І ти тут спиш?
Я лишень кивнув.
— Через мене?
— Я, узагалі, уже звик тут ночувати, адже ми із Саллі досить довго спали в різних кімнатах, допоки вона не поїхала, — сказав я (це була така собі напівбрехня-напівправда).
Марія сіла на диван.
— Ти тільки поглянь на мене, — мовила вона, простягаючи руки перед собою. — Я ж на мерця схожа. Навіть у дзеркало не можу дивитися.
— Тобі просто треба відпочивати й добре їсти. І ти одужаєш.
— Я не можу залишатися тут так надовго.
— Та я ж уже казав, що не проти.
— Але я проти.
Вона знову обвела поглядом кабінет.
— Скільки тобі років? — я порушив тишу.
— На одинадцять менше, ніж тобі. Та нині я, звісно, маю не найкращий вигляд…
— А я вважаю, що ти й зараз красуня.
Це, звичайно, було неправдою, принаймні не зовсім правдою, але я відчув, як моє обличчя густо-густо червоніє. Чотири дні — це небагато, але й за такий час Марія вже встигла помітно змінитися: шкіра не аж так нагадувала пустельну землю, що розтріскалася від спеки; волосся — тільки-но вона помила його — знову засяяло красою. Та на мій комплімент жінка ніяк не відреагувала.
— Ти знаєш, я роками уявляла собі, як говоритиму тобі все те, що сказала цими днями. Проте, коли я побачила, що від цього тобі стало боляче, відчула провину. А тоді розсердилася на себе через це. Так чи інакше, а за останні дві ночі я просто чудово виспалася. І це, між іншим, теж змушує мене почуватися винною. Мабуть, я все-таки найперша боягузка.
— Не кажи дурниць.
— Не тобі судити, що дурниця, а що — ні.