Марія далі роздивлялася мій кабінет — книжки, підлогу, стелю, — і її погляд ставав дедалі лагіднішим. Я не міг позбутися відчуття, що їй недовго залишилося жити на цьому світі, адже мені доводилося бачити мерців із не такими виснаженими тілами.
— Сюди, мабуть, багато фермерів з’їхалося? — тим часом спитала вона.
— Еге ж!
— А що сталося з іншими мексиканськими родинами? З тими, що мешкали тут?
— Деякі з них поїхали працювати до Мічиґана. Деякі — кудись зникли. Решту повбивали.
Вона захотіла дізнатися, кого саме вбили, а хто — поїхав. Тож я розкрив свого зошита й прочитав їй усі імена та прізвища — хоч я й знав їх усі (чи майже всі) напам’ять.
Ті, кого вбили в сутичках із бандитами: Ллевеллін і Морена Пірси, Кустодіо й Адріана Моралеси, Фульґенсіо Іпіна, Сандро Вієхо, Едуардо Ґузман, Адріан і Альба Куїрено, уся родина Ґонсало Ґомеса (їх було четверо), майже вся родина Розаріо Сото (вісьмох убито; двох дівчаток, які вижили, удочерила родина Еррера).
Поїхали геть під час або після сутичок: родини Альберто Ґомеса та Клаудіо Лопеса, а також — Ханеро, Сапіноси, Урракаси, Хіменеси, Ромеро, Рейя, Вера-Круси, Дельґадоси й Уррабаси; Домінґо Лопес (не родич Клаудіо), Антоніо Ґузман (не родич Едуардо, якого вбили), Вера Флорес.
— Є, мабуть, й інші, про яких я не чув, — додав я наостанок.
— Я вражена вже тим, що ти все це записав.
— Це ще не все.
І я прочитав їй також імена тих, які поїхали на заробітки до Детройта: родини Адори Ортіса, Рікардо Ґомеса, Ґілберто Ґузмана та Фредді Раміреса, а ще Варґаси, Мендеси, Еррера (це ті, які прийняли до себе двох доньок Розаріо Сото) і Рівера.
— Ви тепер володієте всіма нашими землями? — спитала Марія. — Чи, може, розділили їх із Рейнолдсами й Мідкіффами?
— Ні, ми забрали їх усі — хіба що продали кілька ділянок фермерам із Півночі.
Хоча це, начебто, була й правда, та одночасно — брехня. І я пошкодував, що сказав це.
— За несплату податків?
— Кажуть, що твій батько мав борги.
— Козі зрозуміло, що це брехня.
Я лишень відвернувся й витріщився у вікно.
— Як же багато в мені злості! — мовила вона. — Інколи я взагалі дивуюся, що досі не задихнулася від її тиску.
Ось уже десять днів Марія прожила в моєму будинку. Якщо вірити Консуелі, коли я не вдома, вона блукає численними коридорами й кімнатами чи сидить на терасі й дивиться в той бік, де колись жила її родина. А ще грає на піаніно, яке належало моїй матері. Коли я повертаюся з пасовиськ, вона зазвичай займається саме цим, адже знає, що мені подобається слухати музику.
Після вечері вона переважно йде до бібліотеки, і я теж. Ми з нею, виявляється, віддаємо перевагу одним і тим самим місцям у будинку: бібліотеці, вітальні й західній частині тераси. Мабуть, це тому, що звідти, по-перше, далеко видно, а по-друге, добре чути, якщо туди хтось іде.
Коли я запитую Марію про її плани на майбутнє, вона відповідає, що нічого не плануватиме, доки не почуватиметься нарешті ситою. Вигляд її, треба сказати, покращується що день: тіло потроху набирає вагу, обличчя — молодіє.
— Якщо я тобі заважатиму, одразу ж піду, — проказує вона.
Я не наважуюся сказати, що полковник уже вимагав від мене, щоб я її прогнав. Натомість запитую:
— Куди ж ти підеш?
Вона тільки знизує плечима.
— Як живеться тепер у Мексиці? — ставлю неймовірно дурне запитання.
— Сам знаєш, як. Банди здоровенних бугаїв із пістолетами ловлять людей, наприклад, на виході з кафе чи кінотеатру, і кажуть: «Ти тепер — карансист». Чи віліст або сапатист… словом, залежно від того, хто тебе зловив. Опиратимешся — уб’ють на місці. Скажеш, що ти на іншому боці — те саме.
— Може, ти маєш друзів з університету?
— То було п’ятнадцять років тому. До того ж майже всі мої однокурсники поїхали геть, коли настали важкі часи.
— До Мічиґана?
Оце так бовкнув…
— Ти кажеш про людей не з мого кола.
Утім, вона, судячи з її погляду, не сердиться на мене.
Я мимоволі милуюся нею. Не можу відвести очей від її чудового волосся, осяяного лагідними променями вечірнього сонця; потім погляд мій спускається трохи нижче — на її шию, де блищать дрібнесенькі крапельки поту. Це ж треба — я й не зауважував раніше, що в Марії така гарна шкіра… Вона підставляє обличчя під струмінь прохолодного повітря від вентилятора, при цьому похитуючи ногою (помічаю на ній домашні капці — мабуть, знайшлися десь у будинку).