— Зі мною все буде гаразд, — каже вона. — Не варто непокоїтися.
Вирішив піти до батька, щоб докладніше обговорити з ним усе стосовно Марії. На мою радість, бурова установка нині не працює — у пияків, тобто в майстрів із буріння, закінчилося вугілля. Я вже, власне, устиг забути, що таке тиша та спокій.
Полковник сидів у затінку на терасі своєї оселі, що дуже скидається на хакале. На наш розкішний особняк цей будиночок схожий як свиня на коня. Зате розташований біля дубового гайочка, де весело дзюркотить струмок. Тут завжди на десять градусів за Фаренгейтом холодніше, ніж будь-де на нашому ранчо. Спить мій батько зазвичай в альтанці, хоча й провів до свого хакале електрику, щоб користуватися вентилятором. Він не захотів робити вбиральні в будинку, адже звик бігати до кущів. Тож я намагаюся бути пильним на території навколо його помешкання (так, мабуть, ходять сапери мінним полем).
— Оце так спека! — поскаржився він. — Нам треба було купити землю на Ллано.
У його хакале було сто градусів, тоді як у великому будинку — сто десять.
— Ми б замучилися розгрібати сніг, — відповів я.
— Хіба той, хто має сім’ю, може робити що захоче? — батько махнув рукою. — От, наприклад, Ґуднайт — живе сам, зате може будь-якої миті послати все до дідька лисого й гайнути туди, куди заманеться. Він аж у Пало-Дуро поїхав жити, тільки-но команчів там не стало.
— Чарлз Ґуднайт, узагалі, має родину. Принаймні дружину точно.
Полковник лишень витріщився на мене.
— Її звуть Моллі, — додав я.
— Ти ба! Він при мені жодного разу про неї не згадував… Я тобі ось що хотів сказати: за кілька тижнів сюди приїде мій давній приятель — негр на прізвисько Сніжка. Він залишиться в нас пожити на якийсь час.
Я нервово відкашлявся, а тоді мовив:
— А я прийшов, щоб поговорити з тобою про Марію Ґарсія.
— За що ти її вподобав? От її мати — та була красунею…
— На мою думку, Марія теж вродлива.
— Ось що: я хочу, щоб вона якнайскоріше вшилася з нашого дому.
— Вона ще не одужала.
— Це не має значення.
— Для мене — має.
— Дозволь нагадати тобі три речі стосовно цієї жінки. По-перше, її зять стріляв у твого сина. По-друге, ми разом із юристами прийшли до них, щоб вони віддали нам Хосе та Чіко. На жаль, усе пішло не так, як нам того хотілося…
— Ти щонайменше спотворюєш факти.
Полковник відмахнувся від моїх слів так, ніби вони тхнули лайном.
— А по-третє, — вів далі він, — землю її батька було виставлено на продаж через борги. І це рано чи пізно сталося б — навіть якби Ґарсія залишилися живими. Вони ж не платили податки…
Я люто пирхнув.
— Так записано в офіційних документах, — торочив своє батько.
— І це змушує лише переконатися у фальші тих, хто зробив ті записи.
— Піте, я багато чого хотів би зберегти на цьому світі: індіанців, бізонів, і ще — безкраї прерії, де в радіусі двадцяти миль не можна було знайти жодного паркану. Однак ті часи безповоротно минули.
«А мамине життя — теж хотів би зберегти?» — мало не сказав я вголос.
— Дай Марії грошей, і нехай забирається, — говорив далі він. — Щоб до кінця цього тижня її вже не було в нашому домі!
— Ти виженеш її тільки через мій труп.
Він розтулив рота, проте не спромігся вимовити й слова. Його обличчя, розчервоніле від спеки, стало ще багрянішим.
— От тільки не треба в пляшку лізти… — почув я нарешті батьків голос.
Та на той час я вже йшов геть, запхавши руки в кишені. Оскільки вони страшенно тремтіли, доки я не дістався великого будинку.
Вирішив зателефонувати Саллі — може, вона проявить здоровий глузд і допоможе вирішити цей конфлікт. Ми з нею впродовж усього місяця не розмовляли (якщо їй треба було сказати мені щось важливе, вона передавала це через Консуелу), тож мій дзвінок став для неї справжньою несподіванкою. Вона сказала, що не збирається повертатися до Мак-Каллоу-Спрінґс, де, мовляв, змарнувала свої кращі роки. Після цього ми трохи побалакали про Чарлза та Ґленна, які досі проходять військовий вишкіл. Нам обом було очевидно, що наші хлопці вже не встигнуть повоювати. Я хотів сказати, що Чарлз буде розчарований через це, та все-таки передумав.
Потім Саллі спитала, чи не чув я про те, що вона провела останні два тижні в Беркширських горах (це в Массачусетсі) з «другом». І чи не тому я й зателефонував… Раптом я все-таки збагнув, що говорити з нею про Марію — найбезглуздіша річ у світі. Я розсердився на себе: мені-бо стало соромно через власні дурість і безпорадність. Саллі відчула це, та зрозуміла все по-своєму: нібито я приревнував її до того «друга». І одразу заговорила примирливим тоном: