— Мені ж так сумно через те, що тебе немає поряд! Якби ти був тут, я почувалася б значно краще.
— У мене багато роботи на ранчо, — пробурчав я.
— То між нами… усе скінчено? — після тривалої паузи запитала вона.
— Гадки не маю.
— Ну, ми ж не разом живемо, і…
— Мені байдуже, чим ти там займаєшся.
— Та я просто запитую. Адже не зовсім розумію, чи закінчилися наші з тобою стосунки.
— Ти можеш робити все, що тобі заманеться.
— Я й так знаю, що тобі начхати на мене, Пітере. І на всіх інших тобі так само начхати, бо всі твої думки завжди були тільки про те, який ти бідний-нещасний. І тобі подобається переконувати себе в цьому.
— Саллі, мені завжди було однаково, чим ти займаєшся. Чому це повинно цікавити мене тепер — я не розумію.
— От ніяк не збагну: і чому це я досі кохаю тебе? Так чи інакше, а кохаю-таки, і хочу, щоб ти про це знав. Ти можеш повернутися до мене будь-якої миті.
— Дуже мило з твого боку, — ото й усе, що я відповів.
Знову запала тиша.
— Слухай, Пітере! — мовила нарешті Саллі. — А що там із тією буровою установкою?
Спустився до кухні, щоб дізнатися, чи скоро буде готова вечеря.
— Ваш батько наказав мені не готувати їжу для Марії, — повідомила Консуела.
Я зміг лише розвести руками.
— Ну, я й подумала, що ви від добавки не відмовитеся, — додала вона.
Ні, про Марію не можна говорити ні з ким, навіть із Консуелою. Бо я вже знаю, що вона скаже (та й не тільки вона — будь-хто). Мені треба якнайшвидше потурбуватися про те, щоб Марія пішла геть. Для її ж власного добра…
Після десятихвилинних пошуків я знайшов її в бібліотеці. Це справді найкраща кімната в усьому будинку: там прохолодно, бо майже всі вікна виходять на північ; за вікнами — досить мальовничий краєвид (через те що в тому місці з-під землі б’ють невеличкі джерельця, напуваючи траву й дерева).
— Що сталося? — запитала Марія.
Я тільки нервово повів плечима.
— Ти ж ходив до свого батька, чи не так? Я бачила, як ти йшов у напрямку його хакале, а потім — назад.
І знову я не спромігся нічого сказати.
— Та я й так здогадуюся про все, — заговорила вона. — Консуела натякала мені…
— А… хіба твій батько не мав банківського рахунку?
— Мав, звичайно. Я змогла зняти звідти невеличку суму, і на ці кошти жила протягом останнього часу.
— То в тебе справді нічого не залишилося?
— Не хвилюйся через мене.
— Він уже «хвилюється», — невесело зітхаю я, маючи на увазі полковника.
— Земля перетворює людей на чудовиськ…
— Це не через землю.
— Ні-ні, саме через неї. Розумієш, мій двоюрідний дід був таким самим, як твій батько. Люди завжди були для нього не чим іншим як перешкодами — на кшталт посухи чи неслухняної корови. Він жив за єдиним принципом: «Якщо ти станеш у мене на шляху, я вирву серце з твоїх грудей раніше, ніж устигну щось подумати чи сказати». Якби його сини вижили! Мої батьки були нетутешні: тато навчався на другому курсі університету, коли не стало його дядька. Однак… він, тобто мій батько, був романтиком.
Із цими словами Марія безпорадно знизує плечима.
— Дон Педро був хорошою людиною, — кажу я.
— Він був сповнений марнославства. Йому страшенно подобалося бути ідальго й торочити, яке це благословення для всіх нас — жити на цій землі. Та насправді для нас це було прокляттям — лише він один був щасливий від того, що земля його дядька дісталася саме йому. Тато був так засліплений цим, що не бачив загрози для свого життя. І не хотів розуміти, що настане день, коли сусіди повбивають усіх нас. Інакше ми давно б уже поїхали геть…
На якийсь час запановує тиша. Потім я знову чую голос Марії:
— А ти, Пітере, хіба не відчуваєш, що тобі тут не місце? Напевно, відчуваєш-таки, та все одно не полишаєш цих земель.
Я й справді усвідомлював це, хоч і не завжди — мабуть, із дня загибелі своєї матері. Хотів розповісти Марії, як це сталося, утім, передумав: цю історію не порівняти з історією загибелі її родини. Тож узявся розповідати іншу:
— Я пам’ятаю, як ми, коли я був іще хлопчаком, упіймали дванадцятирічного злодія — принаймні, так стверджував полковник, — який крав нашу худобу. Зізнаватися в будь-чому моєму батькові цей хлопець не захотів. Тож полковник перекинув через ворота мотузку, накинув зашморг на шию бідоласі, а тоді прив’язав другого кінця мотузки до коня. Коли хлопця спустили, він заговорив, ба навіть мапу на землі намалював. І сказав, що злодії — білі — примусили його допомагати їм, бо не знали цих земель.