Друга половина дня проминула для мене досить швидко — я ж бо знову взявся за роботу: застрелив і оббілував двох олениць, розвісив їхнє м'ясо сушитися, повиймав довгі жили, ті, що тягнуться вздовж хребта, та шлунки, які відчистив і промив. Уламок однієї з тазових кісток я загострив, і з нього вийшов непоганий шкребок для шкур. Коли я завершив відшкрябування, сонце майже зайшло. Тож я розпалив багаття й наївся досита смачної оленини, натертої ягодами ялівцю. На десерт я зробив собі не менш апетитну суміш оленячого кісткового мозку й сушених ягід ірги. А наступного дня — вирішив для різноманітності пошукати дикого меду.
За тиждень я вже мав нового лука зі стрілами — звісно, змайстрував я все це власноруч. І руки ці виявилися такими, як казав Пізон, «кривими», що я мало не ридав щоразу, коли натягав тятиву нової зброї. Також я пошив собі нові мокасини й шкіряні штани й уже тоді — повернувся до Бастропа. Спокійнісінько зайшовши на подвір'я домівки мачухи, я попрямував до свинарника, де валялися в калюжах кабани, яким погрожували згодувати мене мої зведені брати. Усіх цих кабанів я застрелив зі свого нового лука, і не просто застрелив, а понатикав у них стріл, мов голок у подушечки.
Пес-дворняжка, який мав охороняти добро господаря, умить забув про все, тільки-но я кинув йому закривавленого шматка поросятини. Невтомно махаючи хвостом, він провів мене аж до моєї галявини, куди Джейкоб і Стюарт нізащо не зважилися б дійти — адже боялися, що їх викрадуть індіанці. Марно, треба зауважити, боялися, бо команчі таких шелеп-недотеп не викрадають, а попросту розбивають їм голови, та й квит.
Я пробув на волі близько місяця, і протягом усього цього часу туга за Тошавеєм, Квіткою Прерій та іншими не полишала мене. Я думав про Ескуте й Неекару, які мали в цей час поневірятися засніженими землями десь на Ллано. Та, на превеликий жаль, я й гадки не мав, де саме їх шукати.
Я частенько повертався до Бастропа й крав у містян коней, щоб кататися на них якийсь час, а тоді — залишати стриноженими абиде. А ще вдирався до будинків, де нікого не було, та з’їдав усе смачне, що тільки знаходив: свіжоспечені пироги, смажених курчат… Але, якими б принадними не були блага цивілізації, щовечора я повертався до свого усамітненого лігвиська, де почувався значно краще, ніж у місті.
Мені знадобилося небагато часу, щоб з’ясувати, що найкращий будинок у Бастропі належить судді Вілберґеру. Саме його суддя Блек називав своїм найбільшим ворогом. Я взяв собі за звичку вилазити на дерево й милуватися заднім подвір’ям цього розкішного особняка, де траву й квіти напував мальовничий струмочок. Інколи на терасу виходила з книжкою дружина судді — та сама жінка, яку я нещодавно бачив там лише в сорочці. Це була справжня красуня — мабуть, сорокарічна (чи навіть трохи старша), проте з дуже стрункою фігурою та прегарним — завжди сумним — обличчям. Завдяки своїй блідій шкірі та посрібленому сивиною волоссю вона здавалася схожою на якесь неземне створіння, яке дивом вижило в цьому жаркому кліматі. Її слуги, напевно, думали так само, як і я, бо завжди наглядали за нею, наче вона будь-якої миті могла померти або злетіти в небо від найпершого подиху вітерцю.
Кілька разів на тиждень красуня вирушала сама-самісінька на прогулянку до лісу, що було безпечно для будь-якої людини з мізками в голові, але, напевно, не для неї, тож я супроводжував її назирці. Вона йшла вздовж струмка, доки не впевнювалася, що довкола нікого немає. Потім, роздягнувшись до останньої нитки, занурювалася у воду. Було кілька місць, де вона зупинялася найчастіше (хоча вони були й не такими безлюдними, як їй здавалося). Коли я вперше спостерігав за тим, як вона пірнає, то мало не кинувся її витягати — так надовго їй вистачило дихання. Із суддею ця жінка мала стільки само спільного, скільки чистокровна верхова кобила з косооким віслюком.