— Зі мною все гаразд.
— То що ти зробив із тим поросям? З'їв? Я ж бо чула, що тобі подобається просто вбивати їх.
— З'їв.
— Це добре.
Я знову промовчав.
— Тобі все-таки треба сісти й отямитися, — наполягала дружина судді. — Бачу, ти намагався курити одну із сигар мого чоловіка. А вони дуже міцні.
Сама лише згадка про сигари змусила мене відчути новий напад нудоти. Тож я вирішив, що залишуся на кілька хвилин. А якщо припхається суддя, приб'ю його та гайну назад до індіанців.
— А чому ти взагалі тут? — спитав я.
— Це мій будинок.
— Я маю на увазі Бастроп.
— Суддя та мій перший чоловік були діловими партнерами.
— То що — твій перший змотав вудки?
— Він підхопив лихоманку в Індіанолі. Коли я потрапила сюди, була просто шокована тутешньою спекою. І ще ніколи не думала, що навколо може бути стільки комах.
— Порівняно з Індіанолою тут — іще непогано. Та й інших «радощів», крім спеки й комах, там не бракує.
— Мабуть, там, щоб вижити, треба грязюкою з ніг до голови обмазуватися…
У її погляді було щось, що таки змусило мене сісти на диван. І вона одразу сіла поряд.
— Ти, бува, шерифа викликати не збираєшся? — спитав я.
— От саме про це думаю. А ти, бува, скальпа з мене знімати не збираєшся?
— От саме про це думаю.
— Скажи-но: скільки тобі років?
— Дев’ятнадцять.
Насправді мені було всього-на-всього шістнадцять. Але шкіра в мене була чистою — жодних прищів чи ще якоїсь гидоти на кшталт цього. Це тому, що я дуже багато часу перебував на сонці.
— Вони, мабуть, жорстоко з тобою поводилися? — спитала жінка.
— Ти про шерифових людей, чи що?
— Та ні, про команчів, звісно ж, — мовила вона, посміявшись (а я й не думав жартувати).
— Один із них усиновив мене.
— Але… вони ставилися до тебе як до нижчої істоти, чи не так?
— Ні, у цьому сенсі я майже не відрізнявся від чистокровних команчів. Це плем’я прийняло мене як рівного.
— Дуже цікаво…
— Мій прийомний батько та його родина мертві, — додав я. — Тому мені й довелося повернутися до білих.
Її погляд сповнився материнської ласки, і я подумав, що вона справді дуже мила жінка. Проте, доки ми не завернули кудись не туди, тобто на шлях чистоти й праведності, я мовив:
— Зараз мені хотілося б випити пляшечку портвейну із запасів твого чоловіка, а тоді — викрасти котрогось із його коней. Вип’єш зі мною, чи як?
— Думка непогана… — протягла вона, зморщивши носика. — Але… чи не приймеш ти перед цим ванну?
— То ти переспиш зі мною?
У її погляді було страшенне здивування.
Розділ 35
Джинні Мак-Каллоу
Шум пропелера залунав іще до того, як сам гелікоптер, громіздкий і незграбний, з'явився в небі й повис над деревами. Шериф і його помічники посунули натовп. Майже всі ці люди були аж ніяк не в захваті від того, що їх відірвали від роботи й змусили зібратися тут, щоб звільнити посадковий майданчик. Коли це було зроблено, гелікоптер поступово знизився й нарешті сів, здіймаючи хмари пилу, просто на землю — поряд зі шпинатним полем Голліса Фрейзера.
Із тісної кабіни насилу видряпався височенний чолов'яга з довгим і товстим носом. Тільки-но навколо нього зібрався натовп із обсипаних пилюкою людей, він, видершись на дерев'яний ящик, заговорив, а його помічники стали роздавати виборцям персики з округу Гілл. Чолов'яга все розпинався про те, як жахливо Коук Стівенсон збирається познущатися з простих працівників — мовляв, націлився розпродати весь штат власникам великих ранчо та нафтовикам зі Сходу. Джинні спало на думку, що вона просто не тямила б себе від хвилювання, виступаючи перед чотирма сотнями незнайомих людей. А цей не лише анітрішечки не хвилювався, а й отримував від цього безмежне задоволення! Угледівши кількох людей, які стояли трохи віддалік від натовпу, він направив на них свій мегафон і наполегливо попрохав приєднатися до тих, які слухали його. Брехло Джонсон — так називали цього носатого чолов'ягу позаочі.
Спостерігаючи за тим, як він обирає з натовпу чоловіків, нижчих за нього зростом, і потискає їм руки, Джинні дедалі більше переконувалася в тому, що Фінеас був правий щодо нього. А стосовно Коука Стівенсона — з ним вона була особисто знайома. Він видався їй досить приємною людиною, якій було однаковісінько, що про неї думають інші. Стівенсон послуговувався власними моральними принципами; то доброчинець, про якого чимало турботливих батьків сказали б, що саме такими хочуть бачити своїх дітей, коли ті виростуть. А цей — не тямить себе з радощів, патякаючи перед людьми, які зібралися тут лише заради того, щоб послухати ці побрехеньки. І більше нічого йому в житті не треба: хлібом не годуй — лишень дай повиступати. Однак у всьому Техасі не було такого нафтовика, який би не підтримував його.