— Я хочу дещо передати майбутньому сенаторові, — звернулася Джинні до ад'ютанта Джонсона.
Вона дуже сподівалася, що цей суб'єкт оцінить її лестощі. Та ні, він тільки мимохідь пройшовся по ній поглядом, а тоді мовив:
— Давайте мені, я передам.
Це був жалюгідний чоловічок із Півночі — у дурнуватому чорному костюмі (саме для техаської спеки…) і сонцезахисних окулярах. Він належав до тих людей, які, хоч уже дечого й досягли у своїй кар'єрі, та ніколи не отримуватимуть бодай якоїсь симпатії від інших. Саме такими, на думку Джинні, були всі люди, які працювали у Вашингтоні.
Простягаючи ад'ютантові конверт і чекаючи, доки він усе роздивиться, Джинні подумала про Джонсона, а тоді — про Коука Стівенсона. Потім у її вухах наче знову зазвучав голос Фінеаса: «Майже всі люди мають одну й ту саму ваду — страшенну скупість. Спитай будь-кого з таких, чи хоче він стати послом. Відповідь буде “так". Але при цьому їм безмежно важко розлучатися зі своїми грішми — більше ніж сто баксів на добрі справи з них не вичавиш. І вони ще дивуються, чому це до них потім ніхто не звертається по допомогу». Ці слова двоюрідний дід сказав їй, перш ніж вона розгорнула свою чекову книжку. Тож у конверті ад'ютант виявив чотири чеки — на п'ять тисяч доларів кожен: перший — від самої Джинні, другий — від її юриста Мілтона Брайса, третій — від Саллівана, четвертий — від вакуеро на прізвище Родріґес. Салліван і Родріґес удвох заробляли менше ніж п’ять тисяч доларів за рік; Джинні поклала гроші на їхні банківські рахунки напередодні зустрічі з Джонсоном. На будь-який із цих чотирьох чеків можна було купити новенький «кадилак». Ад'ютант дуже уважно розглянув кожний папірець, щоб переконатися, що всі вони заповнені належним чином, а тоді відвів Джинні вбік і прошепотів щось до свого шефа.
Обличчя Джонсона одразу ж засяяло, мов новісінький срібний долар; це була надзвичайно безпосередня людина. Проштовхавшись крізь натовп, він поквапився до Джинні, яка подумала, що такого за сто миль угледіти можна — височенний, вухатий та носатий, із густими бровами. Навіть без своєї дерев’яної трибуни він залишався значно вищим за кожну чи майже кожну людину з натовпу.
— То ви — небога Фінеаса? — заусміхався їй Джонсон (посмішку цю він, власне, і не знімав зі свого обличчя, відколи вийшов із кабіни гелікоптера).
— Так, це я.
— А він, щоб ви знали, дуже часто розповідав про вас. Мені надзвичайно приємно з вами познайомитися! Перекажіть, будь ласка, своєму дядькові, що я дуже сумую за тим часом, коли ми з ним разом рибалили.
— Гаразд, перекажу.
Тут хтось із помічників потягнув Джонсона за рукав. Здоровань знову заусміхався Джинні.
— Що вдієш, роботи багато, — мовив він. — Та ми з вами обов’язково ще зустрінемося, юна леді.
Коли конгресмен уже заліз назад до кабіни, ад’ютант сказав Джинні:
— У вашої чекової книжки вже закінчується термін дії, тож наступного разу приносьте краще готівку. Передвиборча кампанія обіцяє бути надзвичайно важкою, і тому ми дуже-дуже потребуємо фінансової допомоги.
Перш ніж піти, він простяг їй персика.
Ну й жалюгідний він був, той персик! Такого не кожен фермер своїй свині згодує… Десятки таких самих — дрібних та пом’ятих — валялися тут, запорошені курявою, просто під ногами в людей.
Коли це відбувалося? У сорок сьомому чи сорок восьмому, точніше вона вже не може пригадати. Сказати, що Джонсона обрали сенатором, було б не зовсім точно (добре, що хоч славнозвісну урну № 13 знайшли в окрузі Джим-Веллс, а не у Веббі чи Дімміті). Для неї ті роки злилися в одну розпливчасту пляму. Що вона пам’ятає — то це свердловини. На території ранчо на той час їх було стільки, що вони з Генком уже могли розраховувати на пристойні прибутки. Тож буріння припинили, і подружня пара придбала будинок у Г’юстоні, а ще — винайняла невеличкий офіс. Трохи згодом вони перебралися до більшого офісу й купили просторіший будинок. Економіка тоді розвивалася так, що було просто неможливо розоритися, хоч би чим ти займався.
Проживши три роки разом із Генком, Джинні, усупереч своїм очікуванням, не нудьгувала, улившись у спокійний, надто вже розмірений життєвий ритм. Цього ритму просто не було — їхні життя надзвичайно швидко змінювалися завдяки бізнесу, що зростав щороку вп’ятеро, ба навіть удесятеро. І бізнес цей належав їй так само, як і Генкові. Своїм здібностям вона не дивувалася, бо завжди приймала їх як належне. Проте здібності Генка, здавалося, не мали меж, і настав такий момент, коли вона подумала, що він може вести справи навіть краще за неї. Думка ця принесла їй полегшення й неспокій одночасно. Вона-бо ніколи не вважала себе жінкою, яка може спокійно сидіти склавши руки під чиїмось крилечком і ні про що не турбуватися.