Чоловіки, яких вона знала, були здебільшого дурнями, що пишалися своїм невіглаством — точнісінько як її батько та брати. Невігластво це виявлялося в кожній миті їхнього існування, і вона ніколи не сумнівалася, що мислить ясніше й чесніше за будь-кого з чоловіків, які бодай колись їй траплялися. Винятком із цього правила був тільки полковник… ну, і ще Фінеас. А тепер цей список поповнив і Генк.
Однак це не означало, що її чоловік був досконалим. Він ненавидів робити те, що вважав дурістю, навіть якщо для інших це було дуже важливо (така внутрішня черствість була притаманна радше мешканцеві Півночі, ніж Півдня). Наприклад, коли з ними захотіла зустрітися та гидка письменниця з Нью-Йорка, Генк гайнув у якусь далеку поїздку — незважаючи на велике небажання своєї дружини приймати гостю самій. І Джинні, мов остання дурепа, згодилася зустрітися з письменницею на ранчо — у восьми годинах їзди від Г'юстона (власного літака вони з Генком тоді ще не мали), замість того щоб наполягти на зустрічі в офісі. Старушенція писала роман про Техас і вже встигла побувати у Клеберґів і Рейнолдсів. До Джинні вона завітала одразу після церемонії відкриття готелю Ґленна Мак-Карті. Що б там як, письменниця отримала Пулітцерівську премію, тож із нею, загалом, було непогано мати дружні стосунки.
Вечерю подали раніше, ніж звичайно; Джинні розпорядилася, щоб служниці поставили на стіл їхній найкращий сервіз. Письменниця, судячи з її обличчя, оцінила це. Вона немовби всотувала в себе, подібно до губки, увесь інтер’єр будинку (такий вигляд мають бідні родичі, яким на голову раптом звалюється велика спадщина). Ця жінка була високою й незграбною, наче підліток. А її кучеряве волосся — майже зовсім сиве — було зібране в зачіску, дуже схожу на неохайне пташине гніздо. Попри все це, вона була надто впевненою в собі, як, власне, майже всі мешканці Півночі.
— Отже, ви підліток-мільйонер? — взялася розпитувати старушенція.
— Мені вже двадцять два.
— Я маю на увазі, що спадщину ви одержали ще бувши підлітком.
— Саме так. Однак я ніколи не думала, що це має бодай якесь значення.
— Авжеж має… Це все так по-техаськи!
Джинні досі не збагнула, чи це був комплімент.
— Вам ніколи не було тут самотньо? — вела далі письменниця.
— Тепер я вже заміжня жінка. Та й більшість із нас уже не живе біля землі — ми попереїжджали до великих міст.
От би Генк був тут! Він-бо добре знає, як розмовляти з такими людьми, як ця жінка. А вона, Джинні, зараз думає лише про одне: як би не бовкнути чогось такого, що старушенція неправильно зрозуміє.
— Ваш будинок обставлений із нетиповим для цієї території витонченим смаком, — говорила тим часом далі авторка роману.
Джинні знизала плечима.
— Таке враження, — додала письменниця, — що ця оселя стояла тут споконвіку.
Молода жінка знову стенула плечима. Хто-хто, а вона нізащо не годуватиме цю стару плітками.
— Мій прадід був дуже яскравою особистістю, — мовила нарешті Джинні.
Письменниця ствердно кивнула. І що в ній було такого особливого? Поглянути хоча б на її капелюха — сміх та й годі! Усе в ній аж кричало про те, що вона нетутешня. Основною її метою було зібрати якнайбільше інформації про те, скільки землі й грошей мають місцеві власники ранчо. І ще вона палко жадала, як-то кажуть, покопирсатися в їхній брудній білизні.
Тим часом служниці подали вечерю. Джинні заздалегідь ретельно обміркувала меню, адже треба було вибрати щось таке, що б не виказувало, ніби вона хоче вразити письменницю. Тож, урешті-решт, для цієї вечері головною стравою стало фахітас.
Флорес була чудовою куховаркою. Натерши яловичину сіллю й гострим перцем, вона підсмажила її на грилі над мескітою й подала разом із цілою купою гуакамоле, сальсою та свіжоспеченими тортильями.
Коли вони повечеряли, з пасовиськ повернулися робітники ранчо й розсілися за довгим столом, розташованим за будинком. Флорес, подаючи їжу, весело перемовлялася з вакуерос іспанською. Письменниця із цікавістю спостерігала за ними крізь вікно їдальні.