— Якщо хочете, я відрекомендую вас, — мовила Джинні. — Саме на них нині тримається ранчо — вони виконують усю роботу, що стосується худоби й решти.
— Я навряд чи так добре знаю їхню мову, любонько. Та надвір я вийду, адже мені кортить курити.
— Чудово, — мовила Джинні. — Я залишу вас на кілька хвилин.
Повернувшись із вбиральні, вона помітила свою гостю там само — біля вікна їдальні. Обличчя старушенції було якимсь дивним.
— Ви тільки подивіться… — промимрила письменниця, кивнувши на вакуерос. — Вони їдять те саме, що їли ми!
Книжка побачила світ, а потім за нею ще й фільм зняли — із Джейм-сом Діном у головній ролі. Вийшло щось таке… словом, карикатура карикатурою. Техаські магнати були виставлені клоунами, на голови яким саме собою звалилося багатство. Звичайно ж, на світі справді існують люди, мізки яких не мають жодної звивини. Але щоб із таких складалося населення всього штату!..
Проте майже всім нафтовикам цей «шедевр» сподобався. І вони стали копіювати ідіотські манери героїв фільму — жбурляли жмені срібних доларів із вікон своїх лімузинів, приймали ванни з шампанського (коштувало це задоволення близько двадцяти тисяч доларів). Хоча таке, мабуть, траплялося й раніше: прикордонні території були ще цілком не заселені, коли Буффало Білл влаштовував свої шоу; полковник завжди бурчав, що ковбої чинять безглуздо, читаючи романи про ковбоїв. Чому? А тому, що так вони втрачають найважливішу зі своїх цінностей — правдиву книгу власного життя.
Джонсон програв на виборах, поступившись Стівенсону кількома сотнями голосів. Але завдяки отій урні № 13 він усе одно став сенатором, тож Джинні чекала на його дзвінок. Адже вона знала, що він уже спілкувався з Мерчісонами, а ще — з Калленом, Бравном і Гантом (власне, лише одиницям нафтовиків він тоді не зателефонував). Спікером Палати представників був тоді Сем Рейберн — єдина людина, яка крім Джонсона стояла на заваді в янкі, котрі прагнули відмінити знижку на виснаження природних ресурсів. Пізніше нафтовикам стало вигідно, щоб у конгресі були тільки республіканці, проте за тих часів їм конче було потрібно лідерство демократів. Тож вони не шкодували грошей, щоб підтримувати Джонсона та Рейберна.
Тепер усі вони мертві: Генк, Джонсон, Рейберн, Коук Стівенсон, Мерчісон, Каллен і Гант… а незабаром до цього списку приєднається й вона. Їй слід було б радіти: майже всі, кого вона знала у своєму житті, уже відійшли в потойбіччя. Та чомусь жодної радості вона не відчувала, адже була впевнена, що потрапить до безмежної темряви, звідки вже ніколи не повертаються. Тому те, що інші пішли з життя раніше, і не мало для неї ніякого значення.
У цьому й полягала проблема — християнка з Джинні була геть нікудишня. Справжні віруючі сподіваються на те, що в іншому світі здобудуть усе, чого не мали тут: багатство, щастя, другий шанс… А вона — мала все, що хотіла, і ніщо інше було їй не потрібне. І найціннішим із того, що вона мала, для неї був дар бачити речі саме такими, якими вони є. Вона завжди розуміла, у чому відмінність між її бажаннями та дійсністю. І тут — вона це знає! — дійсність полягає в тому, що її життя обірветься — так само, як обірвалося свого часу життя Генка. І вона ніколи більше не побачить свого чоловіка, бо вся його сутність відійшла разом із його тілом. Учені вже давно торочать, що світло в кінці тунелю — це ніщо інше, як ілюзія, яку створюють наші нейрони. Тож, окрім тіла, ми нічого не маємо. Хоча Джинні сподівалася, що колись доведуть протилежне, утім, дуже сумнівалася в цьому.
Вона знову роззирнулася довкола: ті самі старовинні різьблені меблі, висока-превисока стеля, камін, дрова в якому горять, не даючи жодного тепла. Це все схоже на чистилище, і вона не проти пролежати тут хоч цілу вічність, занурюючись у приємні спогади знову й знову. Варто їй лишень заплющити очі, і Джинні вмить переноситься у Вашингтон, де жив Джонас. Він тоді покликав її в гості, щоб познайомити з якоюсь важливою персоною; зустріч відбулася на Чесапікській затоці, де вони втрьох сіли покататися в катер.
Ноги її були вкриті засмагою — і жодних потворних варикозних вен. Одягнена вона була в яскравий сарафан. Джонас керував катером, а вона сиділа навпроти блідого суб’єкта з тонким, ламким волоссям (його шкіра вже набувала нездорового червоного відтінку — це він уперше в житті на сонце вибрався, чи що?), який намагався фліртувати з нею. Та їй було навіть приємно — удома, звичайно, вона б не дозволила собі такого, але тут — серед прозорої води, під чудовим блакитним небом (і ніякої тобі спеки!) — їй спало на думку, що на деякий час можна й змінити свої звички.