— Дякую, що посиділи з нею, — мовила вона. — Ви не уявляєте собі, яким полегшенням це було для мене.
Дівчина лишень витріщилася на неї. Ну, звичайно, вона цього не уявляла. Для неї було б невимовною радістю стати мамою ось такої донечки, ну, і чиєюсь дружиною, звісно.
На щастя для Джинні, Генк у той час був далеко — у Канаді, куди часто їздив (як добре, що він усього цього не бачив і не чув!). Генк, Ґерман Джефферсон, їхній геолог, і Мілтон Брайс, юрист, — геть усі запевняли її, що тримають бізнес під контролем. Мовляв, протягом усіх цих двох років її присутність в офісі була абсолютно необов’язковою. Яка делікатність, яка м’якість! Так би одразу й сказали: «Ти нам узагалі не потрібна. Наш світ прекрасно може існувати й без тебе».
А як щодо її власного світу?
«Я зараз усе одно що мертва», — подумала жінка.
Коли Генк повернувся з Альберти, Джинні сказала йому, що тепер саме час найняти другу няню. Якщо він захоче ще одну дитину, тоді, можливо, і третю.
— Не кажи дурниць, — отакою була його відповідь.
Розмова відбувалася на кухні: там-бо Генк метушився, готуючи собі бутерброд (метушився, як завжди, дуже організовано, жодного зайвого руху).
— Невже це так принципово для тебе? — здивувалася вона, подумавши, що він має на увазі фінансовий бік питання.
— Дуже принципово. Бо я не хочу, щоб за нашими дітьми доглядали люди, які потім просто зникнуть із їхнього життя.
— То облиш бізнес і допомагай мені доглядати їх — так нам не потрібні будуть чужі люди.
Він уважно подивився на неї, наче хотів з’ясувати, чи, бува, вона не жартує.
— Навіщо тобі взагалі працювати? — вела далі Джинні. — Грошей у нас достатньо, щоб усе життя прожити безтурботно.
Генк, нічого не сказавши, лише сердито зиркнув на неї та відкусив шматочок від бутерброда.
— Я далі вже не впораюся із цим сама, — наполягала вона. — І я зовсім не жартую, Генку.
— Ну, це вже цілковита маячня.
— Якщо ти вважаєш, що в мене дах поїхав…
— Та ні, я хотів сказати, що насправді ти не сама. Єва поряд із тобою весь день, а я повертаюся додому не пізніше ніж о шостій.
— А якщо я нагадаю тобі, що мої діти — ще й твої? І ти міг би взяти на себе половину моїх обов’язків?
— Та я ж і так це роблю…
Судячи з того, як затремтів голос Генка, Джинні зрозуміла, що він насправді вірить у те, що каже.
— Так, але на половину це аж ніяк не тягне, — говорила вона далі. — І навіть на чверть. Це радше один відсоток! Мушу тобі сказати, що залишати відчиненими двері свого кабінету — хоча я ціную й це! — і сидіти з дітьми весь день — аж ніяк не одне й те саме.
Він промовчав.
— Ми наймемо другу няню, — повторила жінка. — На тебе ж це ніяк не вплине.
— Цього не буде.
— Я не збираюся залишати бізнес.
— Ти це вже зробила, бо не маєш, найімовірніше, жодного уявлення про те, як у нас ідуть справи.
То ось він який! Анітрохи не кращий за її батька! Перебільшення? Може… а може, і ні. Та сама сутність, схована за іншою, більш привабливою маскою.
— Останнім часом я почуваюся якимось шматком м’яса, а не людиною, — мовила вона.
— Завжди мріяв почути таке від матері своїх дітей, — пробурмотів він, втупившись поглядом у стіну.
— Я вже досягла своєї межі, і далі йдеться про вибір: або я, або вони.
— Та що це на тебе найшло?!
Навіть крізь товстий шар засмаги можна було помітити, як сильно розчервонілася Генкова шия. Полишивши на столі недоїдений бутерброд, він вибіг із кухні, а тоді й із будинку.
Невдовзі Джинні почула, як він заводить автомобіль та виїжджає за ворота.
Звісно, вона розплакалася. Не треба, не треба було казати все, як воно є, — це ж безглуздо! (Вона вийшла на подвір’я та всілася серед зеленої трави й дерев, укритих нічною темрявою.) Та що вони за люди такі — Генк та інші чоловіки? Усі як один хочуть, щоб вона, сидячи весь час удома, перетворилася на якусь… тварину, у голові якої ніколи не з’являється нічого схожого на думки. А вони тим часом займаються всім, чим тільки хочуть займатися. Це ж якесь божевілля! Генк, Джефферсон, Брайс — вона їх ненавидить. Що вони думають про неї, зараз їй байдуже. Бо саме в цей момент у ній розростається ненависть до них…
Усе, рішення прийнято! Вона не повернеться до цього жалюгідного існування. Це ж справжнісіньке божевілля: володарка п’ятдесяти мільйонів доларів — замкнена у власному будинку. І зробили це її діти й чоловік… чи сама ця ситуація… коротше кажучи, із цієї пастки треба вибиратися, і край.