Ось уже і в’їхав у ворота Генків автомобіль. Та Джинні залишалася на місці, бо там її надійно ховала від людських очей густа темрява. Зате їй самій із цього спостережного пункту було видно все: як Генк зайшов до будинку, як трохи згодом спустився сходами до вітальні (нові меблі для цієї кімнати коштували двісті тисяч доларів — гроші, що належали саме Джинні). Потім — підійшов до буфета й налив собі віскі; втупився поглядом у склянку. І нарешті став біля вікна, розглядаючи, мабуть, власне відображення, адже світло в кімнаті було надто яскравим, щоб як слід бачити подвір’я, а отже, і Джинні він угледіти не міг. Обличчя здольника, густе волосся, зморщечки навколо очей… так, вона кохала його. Утім мусила залишатися у своїй схованці, тому що треба було дати йому час, щоб він зробив власний вибір.
Генк був хорошою людиною. Та Джинні все-таки не була до кінця впевненою, що він поступився б їй, якби їхні гроші належали саме йому.
Це, мабуть, неправильно — торгуватися з власним чоловіком і маніпулювати ним. Але ж він увесь час робив із нею саме це — навіть якщо ні йому, ані їй це й на думку не спадало.
Вони взяли на роботу ще двох нянь, і Джинні знову зайнялася бізнесом. Усі тільки й торочили про те, яка ж вона погана мати — от, наприклад, секретарки, розмову яких їй одного разу довелося почути. Звичайно, усі вони незаміжні, і всі як одна — страшенно заздрять їй. Авжеж, будь-яка з них охоче стрибнула б у ліжко до Генка — симпатичного багатія. Жінки вдають сестринську турботу, доки їм це вигідно; кожна з них для власної користі може вдавати, що їй немає ніякого діла до чоловіка, у якого вона по вуха закохана. Звісно, Джинні подбала про те, щоб у них в офісі працювали тільки «страшненькі» секретарки. Вона сподівалася, що Генк — навіть якщо буде п’яний як чіп — ніколи не зверне на них уваги. «Ніхто у світі, крім тебе, не запрошує на роботу таких потворних секретарок», — полюбляв казати він своїй дружині.
А всі навколо тим часом і далі вважали її поганою матір'ю… Треба просто не думати про це.
Розділ 39
Щоденники Пітера Мак-Каллоу
Сьогодні вночі майже не спав — усе думав і думав про Марію. Снідав я без неї — вона, очевидно, і не виходила зі своєї кімнати, розташованої в іншому крилі будинку. А якщо й виходила, то непомітно для інших, мов нічна птаха. Коли я спустився до кухні пообідати, виявив у сушарці свіжовимиті тарілки. Отже, Марія була тут. Я просто її проґавив. Їсти одразу перехотів, тож повернувся до свого кабінету.
У кабінеті я заходився одну за одною виймати й ставити на місце книги — мабуть, кілька десятків отак перебрав. Потім подумав: а чи не зателефонувати Саллі? Та все-таки вирішив цього не робити. Зрозумів раптом, що все в мені просто кричить про те, які сильні почуття переповнюють мою душу. Здається, міг би вилізти на дах свого будинку й заволати про це в мегафон!
Але я щасливий лише від того, що Марія живе під одним дахом зі мною. Якщо я раніше й сумнівався в тому, що краще — кохати чи бути коханим, то тепер відповідь для мене очевидна. Цікаво, чи погодився б зі мною мій батько? І чи почувався він колись отак? Мабуть, ні — він узагалі на таке не здатен, як і всі марнославні люди. Захотілося заридати — так стало шкода його. Я ж бо ладен був розпрощатися з усіма нашими статками, тільки б ці дивовижні почуття ніколи не полишали мене… І враз я заплакав-таки. Заплакав, бо стало невимовно шкода батька, і Марію, і Педро, і навіть Ніла Ґілберта.
На щастя чи навпаки, а мене раптово витягла із цього трясовиння емоцій невблаганна реальність. Річ у тім, що десь о другій годині дня неподалік від будинку пролунав страшенний гуркіт. Як виявилося, це обвалилася бурова вишка.
Аварія сталася через те, що пияки, тобто майстри з буріння, наштовхнулися на газове гніздо й утратили керування вишкою. Один із них перебував безпосередньо на ній у момент падіння, проте якимось дивом вижив (недарма кажуть, що п’яному й море по коліно). Друге диво полягало в тому, що газ не зайнявся. А третє, з погляду обивателів, — у тому, що зі свердловини безперервним потоком потекла нафта. І вона вливалася просто в наш чистий струмок і далі стікає туди.
З настанням вечора біля будинку зібралося всеньке містечко. Люди витріщалися на бурову вишку, що обвалилася, і на болото з мулу й нафти, яке утворилося навколо свердловини. Усі навперебій торочили, що це нечуване везіння. Тепер ми, Мак-Каллоу, можемо взагалі не турбуватися стосовно нашого фінансового становища. І якщо до того від звичайних громадян містечка нас відділяла величезна прірва, тепер вона збільшилася в багато разів. Але вони, ці містяни, схоже, не розуміли цього — мабуть, вважали, що це їм усміхнулася фортуна. Вони занурювали чашки в смердюче болото й пробували нафту на смак — неначе то була кава.