Мій батько таки правий: люди свідомо чи підсвідомо прагнуть мати над собою когось вищого за них. Незаможна людина воліє бути якомога ближче, бодай подумки, до заможних і успішних. Такі дуже рідко зізнаються собі в тому, що їхня убогість і багатство сусіда — нерозривно пов'язані між собою (це ж бо вимагатиме від них якихось дій!). І зазвичай упиваються думками про те, що довкола них є й такі люди, які бідують іще більше, тож не можуть рівнятися з ними.
Натовп усе скупчувався біля поваленої вишки, а нафтове озерце — дедалі розросталося. Тим часом горе-майстер із буріння, чиї зуби ще не припинили стукотіти з переляку, міркував над тим, чи не підпалити свердловину. Природний газ після виходу на поверхню землі здатен поширюватися на сотні ярдів від отвору. Тож вибух може статися від найменшої іскорки: доказ тому — численні факти загибелі людей, які стали жертвами власної хворобливої цікавості (і це — коли минало вже кілька годин чи навіть днів після виходу газу на поверхню).
Після чергової порції віскі «спеціаліст» усе-таки вирішив відмовитися від своєї ідеї. Нафта не утворює фонтану, а витікає спокійно, тож газу повинно бути небагато. Так чи приблизно так вважає цей гаврик, а я вважаю, що він п'яний як чіп. Мені вдалося переконати натовп забратися геть від свердловини, і я радів цьому. Хоча коли побачив у нафтовому болоті, біля самісінького отвору, Ніла Ґілберта і двох його підсвинків… тобто синків, у глибині душі побажав, щоб із неба спустився Божий вогонь. Спостерігаючи за тим, як стікає схилом пагорба нафтовий потік, я подумав, що незабаром ніщо вже не зможе збити з нас пиху. Адже не було в усьому світі нічого, що б ми не змогли підкорити собі. Крім, звісно, нас самих.
Вакуерос, задіявши наших коней, заходилися споруджувати дамбу з ясеневих колод, але швидко здалися. Аж тут нагодився якийсь фермер-янкі з фізіономією неандертальця. Він запропонував нам свого новенького трактора «Гарт-Парр» в оренду — за чималенькі гроші, певна річ. Та що вдієш, він же був родом із Півночі, а там усі тільки й думають про те, як набити свій гаманець. Після деяких вагань я згодився йому заплатити, адже нафта й далі стікає просто в струмок, і дамбою з колод тут не зарадиш.
Хай там як, усі були в чудовому гуморі. «Спеціалісти» далі пиячили, у тому числі кранівник, який мало не загинув під час падіння вишки, і його помічник, якого теж добряче пом’яло. Стали з’їжджатися люди з Каррізо — подивитися на цю «красу»: смердюче чорне болото, що принесе ще більше грошей їхнім найзаможнішим сусідам. І чого тільки вони в такому захваті, ніяк не збагну. Десь опівночі з Вічіта Фоллс повернувся полковник — він гнав машину зі швидкістю шістдесять миль на годину (від цього навіть луснула одна із шин).
Батько вбіг до мого кабінету. Крізь вікна туди проникав слабкий сірчаний запах, немовби сам диявол курив цигарку, сидячи на нашій терасі. Звісно, для нас це був ще й запах багатства.
— Синку! — заволав полковник, стискаючи мене в обіймах (я не здивувався тому, що він уже був так само п’яний, як наші «майстри»). — Тепер ти зможеш розчищати ґрунт від чагарників хоч на всіх наших землях — грошей ми матимемо достатньо.
А про Марію — ні слова не сказав. Мене раптом охопила паніка, і я кинувся до її кімнати. Вона спала, і коли я зайшов — зітхнула, не прокидаючись. Я дивився на неї довго, допоки вона не стала неспокійно крутитися.
Сьогодні вранці спускаюся до кухні й бачу Марію — вона, мабуть, чекала на мене.
— Просто приголомшливі новини, чи не так?
Я знизую плечима, думаючи лишень про її нещасну долю. Почуваюся щасливим уже від того, що нафту знайшли саме на нашій землі, а не на колишніх пасовиськах Ґарсія.
— Ти дуже зайнятий сьогодні?
— Та… ні. Маю, щоправда, деякі справи в Каррізо. Якщо хочеш, візьму тебе із собою.
Вона погоджується, що змушує мене одразу ж забути про всі свої клопоти. Мені вже наплювати навіть на нескінченний потік машин, що в’їжджають у наші ворота й виїжджають за них (це ж бо сьогодні вранці на шосе знайшлися п’ятдесят наших теличок, які нещодавно кудись зникли).
Діставшись Каррізо, зізнаюся Марії, що жодних справ тут не маю. І ми вирішуємо пообідати в П’єдрас-Неґрас (я ще пропонував Нуево-Ларедо, та їй цей варіант не сподобався). Їхати туди три години, тож додому ми повернемося пізно, але вона про це й словом не згадує. Стежачи за дорогою, я, однак, устигаю кидати швидкі погляди на неї. Мені впадають у вічі то її ніжні вуста, то густі чорні вії, то поодинокі волосинки на її потилиці (вона закрутила волосся у вузол, щоб його не сплутувало вітром).