Коли ми нарешті дістаємося містечка, а це вже четверта година дня, я починаю непокоїтися через усіх цих вілістів, карансистів і сапатистів. Марію ж це, як я бачу, не дуже турбує. Ми трохи проходимо вулицею, не звертаючи уваги на вигуки чистильників взуття й продавців лотерейних білетів. Знаходимо затишну таверну та всідаємося за столик у патіо під навісом. Замовляємо вугрів по-селянськи, смажену рибу й тортильї, а ще — салат із авокадо й помідорів. Марія п’є коктейль «Текіла Сауер», я — «Карта Бланка». Нам так і не вдається впоратися з усією їжею — жінка лишень дивиться на неї. Ми навмисне зволікаємо з нашим перебуванням у таверні, замовивши ще випивки; діставшись авто, не поспішаємо вирушати назад.
Замість цього ми, урешті, їдемо в інший бік — до старовинної місії Сан-Бернардо. Тепер це руїни невеличкої одноповерхової церкви, що ніколи не могла зрівнятися з монументальними соборами Мехіко. Проте свого часу місія була осередком іспанського впливу на цих землях. Усі експедиції на північ починалися й закінчувалися тут; я уявляю собі радість вершників, коли купол церкви з'являвся на горизонті, — так само, як і їхню тривогу, коли вони вирушали звідси в далеку путь. Ці землі тоді були значно небезпечнішими, ніж Нью-Мексико за будь-яких часів.
Мені спадає на думку, що Сан-Бернардо збудували не набагато раніше, ніж будинок, у якому свого часу мешкав Педро Ґарсія зі своєю родиною (різниця становить якихось п’ятдесят чи шістдесят років). Я надовго замовкаю. А Марія — або здогадується, про що я думаю, або ж просто не хоче переривати моїх роздумів. І тому мовчки бере мене за руку й кладе голову мені на плече.
— Так добре, що ми вибралися з твого будинку! — каже вона трохи згодом.
Ми йдемо поволі, чекаючи одне від одного якихось важливих слів. Марія, хоч і далі тримає мене за руку, однак не дивиться мені в очі.
— А твоя дружина? — запитує вона після довгого мовчання. — Коли вона повернеться?
— Сподіваюся, що ніколи.
— Ти ж… розійдешся з нею офіційно?
— Якщо зможу.
— На світлинах вона дуже вродлива.
— Вона походить зі шляхетної сім’ї.
— Це видно.
— Знаєш… Саллі вийшла за мене заміж, бо її батько розорився. Вона ще й сподівалася, що виходить за молодшу копію мого батька. Та її спіткало розчарування — цією-бо копією є не я, а мій брат Фінеас.
— А може, вона обрала тебе, бо ти добрий… і вродливий.
— Ото вже ні.
— А я вважаю, що так. У посмішці Фінеаса є щось… хиже.
— Так чи інакше, Саллі завжди хотіла, щоб я був не таким, яким є насправді. Я страшенно радий, що вона пішла від мене.
Ми йдемо далі. Я чекаю, що Марія ось-ось відпустить мою руку, та натомість вона стискає її ще міцніше й розхитує вперед-назад (наче ми з нею двоє дітлахів).
Коли дістаємося авто, вона каже:
— Ми ж дуже пізно повернемося додому. Чи ні?
Як завжди, у мені перемагає та частина, яка пропускає хід, коли випадає шанс поставити на карту щось дуже важливе.
— На мене ж там чекають! — белькочу я.
— Он як… — протягує Марія, відводячи від мене очі.
Вона сидить в авто, схрестивши руки на грудях і споглядаючи руїни місії, а також брасада, що трохи далі на південь. Я тим часом заводжу двигун. І останньої миті таки йду ва-банк:
— Гадаю, їхати вночі не дуже розумне рішення.
— Можливо…
Ми зупиняємося в готелі біля залізничного депо.
— Ну, як тобі тут? — запитую я.
Вона не відповідає, ба навіть не дивиться на мене. Зараз ми, напевно, схожі на подружжя «зі стажем» у сварці. У передпокої прохолодно — повітря освіжають вентилятори, — та я все одно відчуваю, як моєю спиною стікає піт. Кожен звук немов б’є мене по голові: шаркання моїх підошов, скрип дерев’яної конторки під моєю вагою. Спираючись на цю конторку, я після деяких вагань записую до реєстраційної книги нас із Марією як містера і місіс Ґарсія (клерк хитрувато підморгує). Після цього ми з нею підіймаємося до нашого номера — на другий поверх, не перемовляючись ані словом; зайшовши до кімнати, мовчимо й далі.