— То ми?.. — нарешті наважуюся пробелькотіти я.
Вона сидить на ліжку й розглядає кімнату, аби тільки не дивитися на мене. Я помічаю, що на узголів’ї дешевенького ліжка (та й усе інше тут — не вельми вишукане) вирізані чиїсь ініціали.
— Це неправильно, — каже нарешті Марія. — Нам краще піти звідси.
— No quiero vivir sin ti! — виривається з глибини моєї душі рятівне зізнання.
— Скажи це англійською, — шепоче вона.
— Я не хочу жити без тебе…
Вона низенько опускає голову — так, щоб я не бачив її обличчя. І промовляє з усмішкою в голосі:
— Ти так довго зволікав через мій вигляд?
— Ні…
— Нарешті ти сказав, що я вродлива, — стиха сміється вона, манячи мене рукою. — Ходи-но сюди…
— Я кохаю тебе, — шепочу я.
— Я вірю тобі, — чується у відповідь.
Ми з Марією лежимо, дивлячись одне одному у вічі; її нога — на мені. Та ми ще не рухаємося — вона лежить спокійно, а я, ніжно торкнувшись її пальчиків, «проводжу лінію» аж до плеча. Потім торкаюся її шиї та знову «веду лінію» — від плеча до пальців. У кімнаті було б зовсім темно, якби не вогні залізниці.
— Погладь мою спину, — прохає Марія.
Я ще довго «виводжу візерунки» на її шкірі, а тоді притуляюся вустами до її вуст, натякаючи на своє бажання. Вона стиха зітхає й міцно пригортається до мене. І ось ми вже стаємо єдиним цілим…
Після всього ми засинаємо, не роз’єднуючи наших тіл. Прокинувшись, повторюємо все ще раз.
— Усю вічність пролежала б тут із тобою, — шепоче Марія.
— І я — теж…
Вона цілує мене в уста — один раз, другий, третій… Мої очі заплющуються самі собою.
Коли до кімнати зазирає вранішнє сонце, я прокидаюся й одразу ж картаю себе думками про те, що ніч минула, а з нею — і наша чарівна казка. Та ні — Марія з тією самою ніжністю дивиться мені в очі, а тоді притуляється чолом до моєї шиї; я відчуваю своєю шкірою її тепле дихання.
Розділ 40
Ілай Мак-Каллоу
Отож, за наказом судді Вілберґера, на міській площі взялися готувати шибеницю для моєї публічної страти. Після того-бо, як про мене все розпатякав Том Віппл, пліткувати стали й негри. А далі ці плітки поступово поширилися всім містом — усі вже знали, що я займався «акробатичними етюдами» з дружиною судді по вісім або й по десять разів на день. А ще — пив його вино, катався на його конях і згодовував його дорогі сигари кабанчикам. Усі як один дивувалися лишень, як це суддя не застрелив свою дружину за таку ганебну зраду. І геть усі торочили, що хтось та й має вирушити до пекла замість неї.
Моя юнацька наївність спочатку не давала мені тверезо дивитися на речі: я ж бо вважав, що городяни мені симпатизують, тож мене можуть помилувати. Насправді ніякої симпатії до розбишаки, який крав у них коней і стріляв із лука в їхніх свиней, вони не відчували, хоч я й був надто вже добрим, щоб рівнятися зі справжніми розбійниками. Що врятувало мене — то це допомога судді Блека з Остіна, який використав усі свої повноваження та зв’язки. Він звинуватив суддю Вілберґера в жорстокому поводженні зі мною — ще зовсім юним, беззахисним хлопцем, який три роки пробув у полоні в індіанців, а ще — втратив батька, що загинув як герой разом з іншими рейнджерами. Тож суд і повішення відкладали доти, доки Вілберґер не знайшов нарешті способу позбутися мене. Тож із його легкої руки я став, як і мій батько, рейнджером, що за тих часів практично не відрізнялося від смертного вироку.
Звістка про моє приєднання до загону рейнджерів тішила мене так само, як мого батька потішила б перспектива їздити в походи разом із команчами. Проте ситуація була такою серйозною, що іншого виходу я просто не мав. Мене доправили до Остіна в кайданках, а тоді відпустили, віддавши під опіку судді Блека, хоча тривало це лише кілька годин. На мене там уже чекав гнідий коник під зручним сідлом; також суддя озброїв мене карабіном «Спрінґфілд» (і ще — дав другого кольта «Наві»). Його доньки прийшли, щоб побалакати зі мною, а от дружина — ні. А сам суддя мав такий пригнічений вигляд, що я навіть не намагався перед ним виправдовуватися.
До рейнджерів я приєднався під Фредеріксбурґом — неподалік від тих земель, де жив колись із батьками, братом і сестрою, а тепер ця ділянка належала моїй мачусі. За тих часів бути рейнджером означало загинути молодим нізащо; шанси прослужити рік і залишитися живим були майже нульовими. Більш везучі рейнджери закінчували своє життя в наспіх викопаних ямах; а з інших знімали скальпи й залишали тіла на поживу койотам.