Ми вже підібралися близько до річки, і я втретє перевірив, чи заряджені як слід мої пістолети, а тоді вставив свіжого капсуля в рушницю. Команчі досі були на тому березі, не підозрюючи нічогісінько. Ми наближалися до них, старанно ховаючись у тіні скель та дерев (то були переважно верби). Я подумав, що це буде справжнісінька бійня, якщо ми нападемо, коли вони переходитимуть річку; мені вже вкотре за цей день згадався Тошавей.
Коли я озирнувся, щоб подивитися на Лайонса, — він саме взував мокасини, що, виявляється, лежали в його сідельній торбі. Я одразу збагнув, що він замислив. Та й усе до того йшло: він майже десять років прожив серед команчів, а після того — так і не позбувся звички бурмотіти щось собі під ніс їхньою мовою й називати їх неменее. Ось чому він анітрохи не був схвильованим, незважаючи на те, що наш загін майже не переважав їхню групу воїнів за кількістю! Зібрався приєднатися до давніх друзів.
Я вийняв із кобури пістолета; Лайонс, підвівшись, підійшов упритул до зарядженого ствола.
— Що це ти, до біса, робиш? — поцікавився він.
— Що це ти, до біса, робиш? — Я не опустив пістолета.
— Ти що, блекоти собачої об’ївся, Мак-Каллоу? — мовив він, відводячи дуло вбік. — Я маю таку звичку — битися в мокасинах. А ти, Мак-Каллоу, лізеш, по-перше, у чужий горох, а по-друге, поперед батька в пекло.
До мене доносилися голоси команчів — розмови, сміх… Ми з Ла-йонсом чекали, доки вони вийдуть із густих заростів на вільний простір, щоб нам ніщо не заважало перестріляти їх із рушниць. Але Гінс Муді, раптом вискочивши із засідки, помчав із гучними криками на своєму поні донизу — до підніжжя пагорба. За ним поскакало кілька таких самих, як і він, телепнів: шанс-бо вбити в бою справжнього команча був для них надто принадним, щоб вони могли бодай про щось думати.
Звісно ж, індіанці миттю поховалися за скелями й перестріляли з луків Муді та інших, тільки-но вони під’їхали на досить близьку відстань.
Минуло хвилин десять, і двоє з команчів кинулися до річки. Рейнджери, які не загинули разом із Муді, сховалися в заростях кизилу — усі, крім Лайонса. Він бився, мов чистокровний неме — звісився зі свого скакуна й стріляв, прикриваючись його шиєю. Коли кінь урешті повалився на землю, його тіло скидалося на подушечку для голок. Оскільки індіанці впізнали, мабуть, у його господареві перебіжчика, усі як один стріляли саме в нього. Я подумав, що Лайонс використає загиблого скакуна як барикаду, та він замість цього кинувся вперед — просто під потік стріл, що якимсь дивом пролітали повз нього, грюкаючи об камені. Він підступав дедалі ближче до індіанців…
Я вистрелив у кущі, де хтось ворухнувся. Потім перевів приціл на півфута й вистрелив іще раз, і так — доки не спорожнів магазин. Я майже встиг перезарядити рушницю, коли капітан миттю пересунувся дещо ліворуч..
Згодом стріли припинили свистіти, і запала тиша. Я чув лишень дзвін у своїх вухах, і ще — передсмертне іржання та форкання коней. Раптом хтось із людей застогнав, гукаючи свою дружину… Рейнджерів, крім Лайонса й мене, серед живих залишилося тільки троє (вони ховалися в засідці позаду мене). Капітан був далеко попереду нас. Мій кінь загинув, і я міг би спокійнісінько сидіти на місці, ховаючись за його трупом. Але натомість — вдався до короткої перебіжки, покривши шість чи сім ярдів. А потім на таку саму перебіжку наважився й Лайонс. Як на гріх, сонце світило яскраво, а я загубив свого капелюха, тому й не міг як слід розгледіти команчів, які стріляли з-за купи каміння. Одначе зробив іще одну перебіжку й залишився неушкодженим. Далі — ще одну, трохи довшу… і вже тоді, коли мені в стегно вп’ялася стріла, я впав. Капітан зарядив свою рушницю й випустив довгий залп; я нарешті змусив себе підвестися. Куди цілитися — уже не міг збагнути. Аж тут побачив поряд із собою Лайонса.
— Нарешті ми їх перемогли! — мовив він.
— А он там — хіба нікого немає?
— Піди й перевір, якщо хочеш. Але я нарахував п’ять трупів. Інші двоє живі, бо втекли до річки…
— …і ще один побіг туди само.
— Ну, ось тобі й восьмий.
— У тебе набої залишилися? — невпевнено запитав я.
Він запхнув порожнього пістолета в кобуру й витяг другого.
— Два. Достатньо, щоб застрелити ще когось із індіанців… Гей, ви, бабното довбана! Ну ж бо, пересуньтеся праворуч!
Троє хлопців, які перебували позаду нас (на відстані близько вісімдесяти ярдів), послухалися капітана. Пересувалися вони короткими перебіжками, пригинаючись якомога нижче, — хоча ми з Лайонсом спокійно стояли, випроставшись на повен зріст.