— Він зробив усе, що міг, аби знайти тебе.
Діставшись річки, ми задивилися на воду — мовчки (а що ще могли ми сказати одне одному?). Я запропонував йому жувального тютюну, і він, узявши шматочок, поклав його до рота. Повз нас пропливали човнярі, кваплячись доставити всілякі товари поселенцям, які жили вище за течією.
— Твій тато був не такий, як усі, — він нарешті порушив мовчанку. — Відчував індіанців за їхнім запахом — немов той вовк.
— Як він загинув?
— Я пам’ятаю, — неквапно заговорив він, далі дивлячись на річку, — як колись, стоячи на Конґрес-Авеню, можна було чути одним вухом постукування більярдних кульок у салуні, а другим — бойові кличі індіанців. Будинків тут стояло тоді три чи чотири десятки. А тепер — он як усе розрослося…
Він озирнувся, щоб подивитися на місто, де нині мешкали тисячі людей. Нижче за течією поромник перевозив пасажирів, і гроші рікою текли до його кишені.
— Як це сталося? — знову запитав я.
Він промовчав, і я уявив собі, як батько повертається додому, а там… Ось він уже мчить на коні, сподіваючись повернути бодай своїх синів… Задивившись на воду, я відчув, як разом із нею пливуть геть від мене всі мої страхи.
Батьків друг і далі стояв мовчки. На моє запитання він так і не відповів.
Розділ 41
Дж. Е. Мак-Каллоу
Вона знала, що в кімнаті крім неї є ще хтось — винуватець її теперішнього стану.
«Я живу після власної смерті, — подумала вона, віддаючись течії, що понесла її невідомо куди. — Холодно — мов на дні океану. Але розум, мій розум житиме й надалі…»
Це грандіозне відкриття: виявляється, усе пов’язане між собою. Під землею сховане коріння, що об’єднує все на світі; до нього треба лишень дотягнутися. Людський мурашник…
Вона більше не була впевнена в тому, ким є насправді; відчувала себе малою дитиною. Її розум… ні, душа — так називають це інші… Її тіло зменшувалося, зменшувалося й зменшувалося, а душа — росла, росла й росла, доки не припинила вміщуватися в ньому. Що б ти не збудував для свого тіла — піраміду, мавзолей чи що завгодно, — воно колись та й зменшиться, скулиться і зникне. Вони мали рацію, завжди мали рацію — ті, хто казав про душу. А вона все життя прожила, жорстоко помиляючись.
«Треба прокинутися», — промайнула думка.
Вона розплющила очі, та замість кімнати побачила неозору квітучу долину, що оточувала її з усіх боків. А в яскраво-синьому небі — величезний, мальовничий каньйон, що поволі плив кудись разом із хмарами.
«Це не мої спогади, — дійшло раптом до неї. — Але… чиї?»
Вона бачить, як у канаві крадеться койот; відчуває запахи й чує звуки. На думку спадає щось про замок, ворота й постріл із рушниці.
Знову розплющила очі. Ці меблі, жаринки в каміні… Будинок у Рівер-Оукс! Сердитий Генк стоїть біля вікна. Через що це він гнівається? Діти? Ні — по телевізору щось показують… Дружину щойно застреленого Джона Кеннеді, яка залізла з ногами на сидіння.
— Сучий син Г. Л. Гант, — чує вона голос Генка, — от ми й убили президента.
Йому відповідає інший голос — її власний:
— Кажуть, ніби Освальд працював на росіян.
«Цього насправді не було!» — подумала вона.
Генк загинув до того, як застрелили Кеннеді. Тож це не спогад, а витвір її уяви.
Тільки от Генкові не було до того ніякого діла — він далі говорив:
— Гант найняв тисячу людей, які чекали на Кеннеді в аеропорту з плакатами «Зрадник!» і «Янкі, забирайся додому!», а за кілька годин хтось із них застрелив його.
— Малоймовірно… — протягла вона.
Дрова в каміні горіли собі. Генк дивився у вікно, та їй не було видно, що він там бачив.
— Коли Господь засипає тебе грішми по самі вуха, чомусь думаєш, що Він тебе любить більше, ніж інших.
Після цих слів Генк цілує її в уста, не помічаючи, що вона беззуба старушенція. Потім вони кохаються… Усе кудись зникло, та згодом з’явилася нова картина.
Вони з Генком стояли біля буфета.
— Ми маємо якісь спільні справи з Гантом?
— Ні, — відповіла вона.
— Це — вже полегшення, — ковтнув Генк іще віскі. — Якби він не був таким селюком — становив би для нас небезпеку.
— Ти ж сам із провінції, любий мій.
— Нехай так, але я маю колекцію картин. Мине сто років, і ми станемо Рокфеллерами.
Звісно ж, він мав на увазі не Рокфеллерів, а Вітні чи Асторів. Що ж до їхньої колекції картин, половина з того, що вони купили спочатку, складалася з підробок. Тож вона потім до самісінької старості ганялася за оригіналами.