Стосовно Кеннеді, Джинні тоді не здивувалася. Того року, коли він загинув, у Техасі досі мешкали люди, які пам’ятали загибель своїх батьків від індіанських томагавків. Земля — така сама первісна, як і колись. Вона прагне всотувати в себе кров — наче воду. На територіях їхнього ранчо відкопували вістря списів, що належали до культури Кловіс і культури Фолсом. А в той час, коли Ісус Христос ніс хреста на Голгофу, моголони дубасили один одного кам’яними сокирами. Коли до Америки прибули іспанці — там жили племена сума, хумано, мансо, ла-хунта, кончо, чісо, тобосо, окана і какакстль, а ще — коахуільтекани та комекрудо… але ніхто не знає, винищили вони свого часу моголонів чи походять від них. Так чи інакше, а їх усіх потім знищили апачі, які у свою чергу (принаймні в Техасі), були згладжені зі світу команчами, яких повбивали американці.
Чого варте людське життя? Та… дещицю. Римлян знищили вестготи, яких розбили мусульмани. А тих — винищили іспанці й португальці. Навіть Гітлера не треба згадувати, щоб переконатися, що людська історія — суцільний жах. Але — ось вона, Джинні. Дихає, думає про все це… Людської крові, що пролилася у війнах, вистачить, щоб заповнити всі водойми на планеті. Проте, незважаючи на всю цю бійню, ось ми, живемо.
Розділ 42
Щоденники Пітера Мак-Каллоу
Минуло чотири дні з тієї ночі, яку ми провели в П'єдрас-Неґрас. Нашу відсутність, звичайно ж, помітили — мій-бо «Чендлер» з’явився в гаражі тільки наступного дня, — та ніхто нічого не казав уголос. Марія вважає, що про нас узагалі могли забути в усій тій метушні, що зчинилася через нафту.
Орендарів до містечка поприїжджало стільки, що хоч греблю ними гати. Будь-якої пори доби в наші двері стукають незнайомці; у батьковому хакале світло горить усеньку ніч. Мідкіффи та Рейнолдси вже поздавали в оренду деякі свої земельні ділянки, натомість полковник іще не пристав на жодну таку пропозицію. Пішовши поговорити з ним, я побачив, що він, голий-голісінький, сидить із заплющеними очима в бухточці свого струмка. У воді він був схожий на маленьке білошкіре бісеня.
— І чого це мені так важко стало зносити спеку? — проскрипів він, угледівши мене.
— Старієш, — знизав я плечима.
— Хто б казав!
— Чи не краще нам здати в оренду кілька ділянок землі та позбутися надокучань цих агентів?
— А чи не краще нам витурити з нашого дому цю Ґарсія?
Я промовчав.
— Ти знаєш… — неквапно говорив він. — Якби я не був цілком упевнений, що твоя мати сиділа весь час удома, міг би заприсягтися, що тебе зробив якийсь індіанець.
— Як ти можеш знати напевне, якщо тебе весь час десь носило?
Він подумав-подумав і змінив тему:
— Нехай спочатку знайдуть нафту ще на якійсь нашій ділянці, а тоді — подумаємо й про здавання землі в оренду.
Я втомлено сів на камінь біля струмка.
— Усе гаразд, сину. Ти хороший тваринник. Але в тому, як вести бізнес, — нічогісінько, чорт забирай, не тямиш. І тому про це доводиться дбати мені.
— Дякую, що нагадав.
— Спробуй-но порахувати: скільки ми отримали б за наші корисні копалини, якби продавали землю по сто доларів за акр, як Мідкіффи та Рейнолдси?
— Десятки мільйонів доларів.
— А по тисячі доларів за акр? А по п’ять тисяч?
— Чого ти взагалі розводиш ці балачки?
— А це, сину, не балачки, так справді станеться. Протягом наступного року — чи, може, двох років — у цих землях порпатимуться десятки нафтовиків і майстрів із буріння. І врешті-решт ціни підскочать саме так, як я щойно тобі сказав. Ось тоді ми й продаватимемо землю.
Хотілося б вірити, що він помиляється. Але, на жаль, здоровий глузд не дає мені такої можливості.
— То що там із цією Ґарсія? — почувся батьків голос.
Та я вже йшов геть.
Ми з Марією протягом останніх кількох днів живемо лише нашими почуттями. Першої ночі після повернення з П’єдрас-Неґрас я тихцем вислизнув із її кімнати, проте вже через годину — повернувся. Відтоді ми не розлучалися більше ніж на кілька хвилин.
Прокидаюся цього ранку разом із сонцем — в обіймах Марії. Лежу, слухаючи, як вона дихає. І вбираю в себе аромат її волосся й шкіри… допоки не засинаю. А потім — прокидаюся, щоб знову милуватися нею. Її осявають лагідні промені вранішнього сонця; моя душа сповнюється безмежної, спокійної радості від того, що моя кохана — ось тут, біля мене.