Артуро ніяк не міг збагнути, чому його, таку хорошу людину, має спіткати аж така жахлива доля. Після всіх цих роздумів він узяв алебарду — найстаровиннішу зброю, що дісталася йому від предків, які воювали з французами, голландцями й маврами. Нагостривши лезо так, що воно з легкістю могло б перерізати волосину, Артуро знайшов старого коахуільтекана й відрубав йому голову одним ударом. Однак голова ця, назіть відокремлена від тіла, подивилася на нього й вимовила слова жахливого прокляття.
— А як же легені? — ще раз перериваю я розповідь. — Без легенів голова ніяк не може видавати зву…
Пальчики Марії знову лягають на мої вуста, і вона веде далі:
— Минуло кілька місяців, і Артуро, непокоячись за свою дружину й синів, відправив їх до Мехіко, де вони мали б спокійно жити, поки не минуть небезпечні часи. Та не встигли вони й через річку переправитись, як на них напали білі солдати. Хлопчиків американці повбивали, а з їхньої матері по-звірячому знущалися, аж доки вона померла від ран.
Артуро Ґарсія, пообіцявши собі ніколи більше не одружуватися, дотримав свого слова. Після другої війни, тисяча вісімсот п’ятдесятого року, він поїхав до Остіна й заплатив усі податки. Лише завдяки своєму вмінню розмовляти, читати й писати англійською (а вмів він це навіть краще за будь-якого столичного американця-юриста) Артуро зміг зберегти бодай щось зі своєї власності. Половину його земель одразу конфіскували — прискіпалися до якихось неточностей у документах. Утім, так і не змогли до ладу сформулювати, у чому саме полягають ці неточності.
Минуло двадцять років, і Артуро Ґарсія вбили — разом з усіма його вакуерос. Його небіж — тобто мій батько — успадкував будинок і землю. Моя мати сказала, що дуже хоче, аби він продав усе це американцям. Але почула у відповідь:
— Вони ж убивці.
На що й відказала:
— Краще продати їм усе, ніж серед них жити.
Та мій батько наче збожеволів, думаючи про неозорі пасовиська, що дісталися йому в спадщину. Тож не минуло й півроку з дня вбивства його дядька, як він разом із моєю матір’ю став жити на цих землях, найнявши перед цим у Чіуауа дюжину вакуерос.
Будинок і всі родинні скарби мої батьки знайшли незайманими. Прочитавши щоденники свого дядька, тато таки відшукав могилу того старого індіанця й відкопав скелет. Він перепоховав рештки провидця (голова його була відрубана, як і йшлося в нотатках Артуро Ґарсія), знайшовши для цього якомога спокійніше місце — під мальовничою хурмою біля чистого струмка. До могили батько поклав гострого ножа й мішок із бобами — знадобиться, мовляв, індіанцеві в потойбічному світі. Чомусь він був переконаний, що цим зняв прокляття з нашої родини. Однак ти, Пітере, добре знаєш, що це нам аж ніяк не допомогло.
Розділ 43
Ілай Мак-Каллоу
Тієї зими нас відправили замість кордону до міжріччя Вошіто й Кончо. Узимку індіанці зазвичай відсиджуються у своїх селищах, однак минулого року техаський уряд загнав п’ять сотень команчів у Кліар-Форк річки Бразос. А землю, яка ще далі на схід, перетворили на резервацію для двох тисяч індіанців із племен каддо й вако.
Зазвичай у резерваціях індіанцям бракувало їжі. Усі спроби навчити червоношкірих тих прогресивних способів вести господарство, які знають білі, лишень змушували їх голодувати ще більше. Адже всі врожаї, які вони вирощували, або не достигали через посуху, або ж їх з’їдала сарана. І ще — їм було надзвичайно тісно на цьому, за їхніми уявленнями, малесенькому клаптику землі. Місцеві «блідолиці» скаржилися на те, що індіанці з резервацій крадуть їхню худобу; індіанці — на те, що білі крадуть у них коней і випасають своїх корів на їхніх землях. Що ж до нас, жодного індіанця ми там не впіймали; а з білими, яких ловили, не могли нічого вдіяти.
Тим часом оселі білих уже виростали, мов гриби після дощу, на відстані пострілу від кепроку. «Блідолиці» селилися за сотню миль по той бік фортів Белкнап, Чедберн і Фентом-Гілл — на територіях, де армія аж ніяк не могла захистити їх. Однак їм чомусь було начхати на те, що всю східну частину Ллано патрулює один-єдиний загін рейнджерів. А уряд уважав так: нехай ці вошиві селюки, які не голосують і не вкладають свої кошти в передвиборчі кампанії, самі дають собі раду, хай би якими вони були важливими для добробуту штату. Жодного нового податку. Рейнджери обходяться дорого.