«Братики мої!» — тільки й устигла вона подумати.
І знову — не зрозуміло, куди це її перенесло. Хтось розмовляє іспанською, а хтось — іще якоюсь незнайомою їй мовою, але… чи такою вже незнайомою? Її проймає пекучий біль. Вона усвідомлює, що лежить у високій траві й сонце світить просто їй у вічі. Ось над нею нахиляється чорнобородий воїн у сяючому шоломі. Вагається кілька секунд, а тоді — устромляє в неї щось гостре. Боляче… Ще удар. Цього разу — смертельний. Воїн і сонце перетворюються на чорні цяточки…
Вона розплющила очі й знову побачила велику кімнату.
«То я… жила перед тим, як народитися в цьому житті!»
Від такої думки на душі стало так легко! Це ж не кінець, а лише початок чогось нового. Виявляється, вона весь цей час, усе це життя прожила наче з полудою на очах.
Але потім виникла інша думка: що як це просто вигадка? Витвір її уяви, та й годі. Вона вигадує історії, які нічим не закінчуються. Ось кімната кудись зникає. Велетенська хмара пилу… ні, це скупчення зірок! Та вона ще не хоче туди — нехай і далі прокручуються в її уяві ті нескінченні спогади-вигадки.
Пікап іще здавався їй ледь помітною цяточкою, а вона вже збагнула: біда! Надто швидко їхала ця машина, рискаючи на поворотах (наче водій забув, що під колесами — ґрунт, а не бетон) і здіймаючи хмари пилюки… Когось поранено!
«Боже! Тільки не Генк!»
Це було скоріше відчуття, ніж думка. Джинні стояла у вітальні й спостерігала за авто, точніше, за хмарою пилюки, що наближалася до будинку.
«Якщо біда не з Генком, то я ніколи-ніколи не пропускатиму церковних служб!»
Однак на споді душі вона знала, що це пустопорожній пафос. Клятва, не варта й дірки від бублика… Годувати обіцянками Бога — як безглуздо! А все ж таки — сталася біда, і вона чітко це відчувала.
— Це Джинні Мак-Каллоу! — прокричала вона в слухавку, почувши голос лікаря. — Приїжджайте до мене додому! Когось із наших людей поранено! Напевно, з мисливської рушниці…
Вона вийшла на терасу. Один із робітників, помітивши авто, сів на коня й чимдуж поскакав до воріт. Ось він зліз на землю й відчинив їх — якраз вчасно. Машина понеслася далі, а Джинні раптом відчула, як її обсипає снігом. На думку спала якась маячня: авто взагалі не треба було пропускати у ворота; вона зараз кинеться до будинку, підніметься сходами на другий поверх та зачиниться у своїй кімнаті.
Джинні підбігла до пікапа, що зупинився неподалік тераси. У кабіні сиділи Генк і один із їхніх страхових агентів. Якою ж дурепою вона була!
«Слава Богу, слава Богу!» — подумки повторювала вона, радісно всміхаючись.
Та ось ці два чоловіки вистрибнули з кабіни, навіть не глянувши на неї. І тут жінку наче громом ударило: то був не Генк!
Він лежав у кузові — блідий, із заплющеними очима. Сорочка — просякнута кров’ю (на всій поверхні машини було повно темно-червоних відбитків рук). Поряд із ним сидів іще один чоловік, який, обіймаючи його, заливався слізьми.
«Усе гаразд, — подумки заспокоювала себе Джинні. — З нього витекло значно менше крові, ніж лишилося всередині».
Вона залізла в кузов, де абияк валялися вбиті куріпки. Той чоловік усе ніяк не хотів випускати Генка зі своїх обіймів.
— Любий! — покликала вона. — Любий, ти чуєш мене?
Очі Генка так і залишалися заплющеними. Під безупинні голосіння його супутників Джинні нахилилася й прошепотіла йому в самісіньке вухо:
— Генку, це я! Ну ж бо, подивися на мене…
Він почув її; спромігся навіть розплющити очі. Уста його заворушилися, та раптом — застигли. І погляд — теж…
Мисливський собака Генка не встиг попрощатися з ним — спізнився на якісь кілька секунд (він біг за авто і, звісно ж, відстав). Пойнтер стрибнув у кузов і оглушливо загавкав, став лизати Генкове обличчя й тягнути його зубами за сорочку. Усе було марно: його господар уже не міг прокинутися. Утім, собаці не поясниш цього й жодними вмовляннями не змусиш дати мерцю спокій.
— Та заберіть же його! — не витримала Джинні. — Заберіть хтось цього чортового пса!
Пойнтер укусив когось за руку й знову заходився несамовито гавкати й вилизувати обличчя мертвого господаря. Нарешті його все-таки відтягли геть від машини.
— Тихше, — почувся чийсь голос. — Шшшш-шшшш-шшшш…
Джинні тоді так і не зрозуміла, кого це намагалися заспокоїти — її чи Генкового собаку.
«Ні! — одна-однісінька думка пронизувала її мозок. — Ні, ні, ні!»