Дата мого народження відома багатьом. Саме того дня — другого березня тисяча вісімсот тридцять шостого року — було підписано Декларацію про незалежність, яка звільнила Техас від мексиканської тиранії. Підписували її в якійсь убогій халупі хворі на малярію мексиканці й американські бандити, які втекли до штату, щоб урятуватися від шибениці. І я був першою дитиною чоловічої статі, яка народилася в цій новій республіці.
Іспанці прибули до Техасу сотні років тому, прагнучи підкорити цю землю. Однак нічого в них не вийшло. Хоча спочатку співвітчизникам Колумба начебто все вдавалося: вони підкорювали кожне індіанське плем’я, що траплялося на їхньому шляху. Я не можу нічого напевне стверджувати стосовно ацтеків, бо ж ніколи не бачив їх на власні очі, але, мабуть, вони були не страшнішими за купку шмаркачів із недільної школи. А от ліпани-апачі миттю втерли носа зухвалим конкістадорам. Щоправда, після цього прийшли команчі, котрих можна порівняти хіба що з татаро-монголами. Це плем’я загнало апачів просто в море й, остаточно розгромивши іспанців, перетворило Мексику на невільничий ринок. Мені одного разу довелося спостерігати, як команчі гнали, наче худобу, захоплених у рабство селян (їх було кількасот) уздовж річки Пекос.
Зазнавши такого жорсткого опору з боку індіанців, мексиканський уряд вигадав новий відчайдушний план колонізації Техасу. Чотири тисячі акрів землі в повне володіння вони пообіцяли кожному чоловікові будь-якої національності, який забажає оселитися західніше річки Сабін. Це був договір, скріплений кривавою печаттю. Що ж до неписаних законів команчів — вони були такими ж прямолінійними. Простими й зрозумілими, як червона кров. Будь-якого чоловіка, що не належав до їхнього племені, — катувати й убивати. Будь-яку жінку — ґвалтувати й убивати. А дітей — або перетворювати на рабів, або всиновлювати. Європейці не надто й охоче відгукувалися на привабливу пропозицію мексиканського уряду. Американців же одразу насунуло в Техас, мов сарани. Їм-бо обіцяна земля була, мабуть, дорожча за їхніх жінок та дітей. Як написано: «Переможцеві дам їсти від дерева життя».
Мій батько тисяча вісімсот тридцять другого року прибув до Матаґорди, де в ті часи загибель від кулі чи томагавка була річчю такою буденною, що на це дивилися лишень як на знак Божий для тих, хто, як написано, «не згубить нагороди своєї». Що ж до мексиканського уряду, то він, злякавшись американської навали, досить швидко перекрив іммігрантам зі Штатів дорогу до Техасу.
Однак таке життя все одно було кращим за жалюгідне животіння в Старих Штатах, де столи багатіїв вигиналися від наїдків, а біднякам діставалися лише мізерні крихти. Не варто вірити офіційним документам, що стверджують, начебто американцям вдалося перемогти у війні за Техас завдяки заможним людям із Остіна та Г'юстона. Нащадки тих багатіїв розпалили свого часу справжню війну в періодиці, намагаючись обілити власні імена та проголосити своїх предків засновниками штату Техас. Але насправді ця земля стала американською винятково завдяки злидарям, до яких належав і мій батько.
Здоровий, дужий шотландець, він разом з іншими такими самими чоловіками воював у битві при Сан-Хасінто. А після війни — працював і ковалем, і зброярем, і землеміром. Він був високий, ставний, мав міцні руки та веселу вдачу. Тож усім, хто ще не знав його добре, здавалося, що він — із тих людей, поряд із якими можна почуватися в цілковитій безпеці. Але згодом більшість із них виявляла, що помилялася.
Батько мій не був побожним (тому, мабуть, я й став язичником). Проте він належав до тих людей, які не мають звички гаяти час. Не знаєш-бо, коли завітає до тебе бабця з косою, — може, і сьогодні. Наша родина спочатку мешкала в Бастропі, вирощуючи кукурудзу й сорго та розводячи поросят. Однак згодом прийшли нові поселенці, які, перечекавши найкривавіші часи, вдерлися до Техасу, щоб «законним» шляхом витурити звідти людей, які воювали з індіанцями й потім обробляли землю, що до того не знала ще оранки. Люди ці — справжні підкорювачі Техасу, більшість із яких була неписьменною, — заплатили за свої здобутки жахливою ціною крові. На той час, коли мені виповнилося десять, я вже власноруч викопав чотири могили. Адже в нашій родині звичними були ночі, коли всі водночас прокидалися від іще ледь чутного цокотіння кінських копит. І знали, що вершник принесе чергову страхітливу звістку на кшталт «нашого сусіда такого-то індіанці зарізали, мов кабанчика на День подяки». І наш батько, перевіривши, чи достатньо в нього набоїв, зникне разом із нічним гостем у непроглядній темряві. Як кажуть команчі, хоробрі помирають молодими. Ці слова цілком підходять і для перших американців, які прийшли до Техасу.