Примара так мені більше й не показується. Пробував свідомо зазирати в темні куточки будинку — немає, та й годі. Та що там примара, я навіть не можу пригадати Педро літньою людиною. Образ, що виникає в моїй уяві під час спроби його згадати, — молодий, веселий чоловік. Те саме стосується його красуні-дружини Лурдес — її згадую лише геть юною. Отже, у моєму серці вони й далі живуть, молодіючи замість того, щоб старіти.
До нас завітали повітряні маси з півночі, і температура не підіймається вище ніж вісімдесят градусів за Фаренгейтом. Щойно прокинувшись, ми з Марією відчуваємо живодайну прохолоду й вирішуємо вибратися на прогулянку. На колишніх землях Ґарсія нині має бути просто чудово, та я добре знаю, що Марії такого пропонувати не варто (хоча вона й ніколи не казала цього вголос). Тож ми, зібравши деякі речі в кошик, сідаємо в мій «Чендлер» і вирушаємо до Нуево-Ларедо. Палке бажання охоплює нас просто під час їзди, і ми ненадовго зупиняємося. Я деякий час вагаюся, адже мені ще ніколи не доводилося кохатися на природі. Цікаво, а вона колись таке робила? Якщо так, то з ким? Ох уже ці безглузді ревнощі! Та невдовзі такі думки вилітають із моєї голови, і мене знову переповнює щастя.
Діставшись Нуево-Ларедо, ми з Марією аж кривимося — надто тут усе потворне.
— Ні, не годиться, — хитаю я головою.
— Пусте, ми змусимо це місце погарнішати, — весело всміхається вона, притуляючись головою до мого плеча.
Шукаємо таверну (або готель — це вже вкотре каже мені Марія). Під’їхавши до плаза де торос, бачимо кількох п’яних багатіїв-американців, які чіпляються до дівчат-мексиканок. Один із них помічає Марію й каже щось своїм друзям, витріщаючись на неї. Я гальмую, щоб вийти з авто й сказати їм усе, що про них думаю. Але Марія пропонує не звертати на них уваги, тож я знову тисну на газ. Ми ще раз об’їжджаємо, не поспішаючи, усе місто. Біля «Альма Латина» знемагає від нудьги тріо мар’ячі; замість таверн ми чомусь щоразу наштовхуємося на конгалес. Урешті-решт, виїжджаємо за місто, щоб улаштуватися десь біля річки.
Коли будинки Нуево-Ларедо зникають із наших очей, ми підшукуємо мальовничу місцинку й зупиняємося там. Із верхівки невеличкого пагорба розгортається чудовий краєвид на савану. Від сонця нас захищає старий гіллястий дуб; густа, м’якенька травичка неначе запрошує нас полежати.
Ми, розстеливши під деревом плед, зручно вмощуємося. Під нами — земля, що простягається на милі й милі навколо; над нами — безмежна блакить неба.
— Як гадаєш, що б ми побачили тут, якби раптом перенеслися в найдавніші часи? — порушує мовчанку Марія. — Мені уявляється висока-висока трава й незліченні табуни мустангів…
— Але ж мустанги з’явилися тут лише кілька століть тому.
— Я чомусь не хочу про це пам’ятати.
— Кого б ми тут побачили, то це бізонів.
— Та ну їх, тих бізонів! Що в них узагалі є гарного? Нічогісінько.
Я лишень знизую плечима.
— Але вони чомусь тобі подобаються. Гаразд, я уявлятиму їх замість коней — незважаючи на те, що вони волохаті, смердючі, незграбні та ще й рогаті.
— Вони завжди жили на цій землі.
— А мені уявляється, що дикі коні — теж. Якщо це не так, то і я тут не жила. А якщо мене тут ніколи не було, то й тебе теж… І чому у твоїй уяві живуть лише бізони та зажурені індіанці?
— Вони недовго там проживуть, оскільки з’явиться стрункий красень-іспанець верхи на чистокровному скакуні й перестріляє їх усіх.
— Як на мене, ти маєш рацію. Я просто лицемірка.
Ніжно цілую її в шию.
— Мій тато казав, що не всі мустанги тут вимерли, — веде далі Марія. — Він часто помічав на наших землях сліди непідкованих коней.
— Цілком імовірно.
— Колись я так мріяла побачити їх!
Пригадую всіх мустангів, яких ми колись перестріляли. Але Педро теж таке робив, як і решта.
Роззираюся навколо. Біля підніжжя пагорба тече струмок, що впадає в Ріо-Браво. Уздовж нього буяють зеленню різноманітні дерева: хурма, каркас, горіх-пекан, кедровий в’яз… Чую пронизливі крики сойок.
Ми кохаємося серед білого дня, незважаючи на те, що бачимо вдалині людей, які працюють на полях біля річки. Марія каже, що звідси вони — наче мальовнича картина. А я подумки співчуваю цим трудівникам.
— Ти певен, що хочеш бути саме зі мною? — перериває мої думки її голос. — Я оце подумала, що тобі краще підійшла б якась революціонерка.