Він узяв іще одну книжку й поставив її на місце. А потім відійшов на кілька кроків від мене.
Я відчинив двері, та суддя знову заговорив.
— Зрозумій, Ілаю: я завжди хотів, щоб Мадлен з’єднала свою долю з кимось зовсім іншим — банкіром, клерком чи янкі, — розставляв він і далі по місцях свої книжки. — Словом, із заможним містянином. Ти хороша людина, і я люблю тебе, як власного сина. Та мені добре відомо, що за життя чекає на мою доньку, якщо вона вийде за тебе. Я ніколи не хотів, щоб вона животіла в убогій халупі, а потому померла, народжуючи дитину. Я не хочу, щоб вона отруїлася водою з якоїсь брудної калюжі. Не хочу, щоб її вдарив копитом у голову кінь або щоб її застрелили індіанці й зняли з неї скальп. Ох, донечко моя, донечко!
— Я обіцяю, що з не…
— Ти не можеш обіцяти такого! — енергійно захитавши головою, урвав він мою мову. — Я знаю, що ти спроможний відповідати за свої вчинки. Але не за вчинки інших.
Розділ 47
Дж. Е. Мак-Каллоу
Ось вона знову сидить у г’юстонському офісі й слухає свого юриста Мілтона Брайса; він уже помітно постарішав — став носити окуляри й зачісуватися так, щоб якомога менше було видно лисину. Мовляв, треба запропонувати свою ціну за «Бравн і Рут». Однак Джинні не надто надихала перспектива стати власницею цієї трубопровідної компанії, адже нафту в Техасі знаходили дедалі рідше.
— Вони ж іще греблі будують, — торохтів далі Брайс. — І військові бази для Інженерного корпусу. Ґерман Бравн помер…
— Я про це чула.
— …і тепер Джордж прагне якнайшвидше здихатися цього бізнесу. Тож діяти треба негайно — протягом цього тижня він комусь та й продасть компанію.
Брайс так набридливо торочив своє, що вона не могла його більше слухати.
— Гадаю, за сорок мільйонів цю компанію — а вона, між іншим, без боргів — цілком імовірно буде придбати. Якби я лишень мав такі гроші!
Джинні надто довго думала над цією порадою Брайса — її випередив Ед Геллібартон, який спромігся за кілька днів нашкребти тридцять шість мільйонів доларів (а його фірма, що займалася цементуванням свердловин, переживала, до речі, аж ніяк не кращі часи) та купив компанію Джорджа Бравна. Через десять років Геллібартон, узявшись за будівництво баз для в’єтнамської армії, вийшов на річний прибуток у сімсот мільйонів доларів.
Навряд чи це було єдиною її помилкою в бізнесі. Утративши Генка, жінка ще дуже довго відчувала потребу по кілька разів обмірковувати абсолютно всі свої дії — неначе люди з її оточення лише тим і займалися, що оцінювали кожен її крок, кожне слово й навіть думку. Вона стала надзвичайно прискіпливою до себе: ось тут — не припуститися б якоїсь хиби; ось це рішення треба приймати, тільки ретельно зваживши всі «за» і «проти»; ось ці документи варто не просто проглянути, а дуже уважно прочитати; ніколи не можна припиняти думати. Украй зрідка траплялося таке, що вона вела ділову розмову, не прокрутивши заздалегідь у голові всіх своїх реплік. Бували такі моменти, коли Джинні переконувала себе в тому, що навіть у Генка все не виходило б так добре, як у неї. Однак іноді вона примушувала себе скинути рожеві окуляри й визнати, що їй як діловій жінці чогось бракує. Чого саме? А ось чого: усі чоловіки, яких вона знала, завжди були впевнені у своїй правоті, навіть коли насправді це було геть не так. Оце найголовніше, що вони вміють: бути впевненими в собі. Так уже влаштована чоловіча логіка: навіть якщо сам знаєш, що помиляєшся, доводь свою правоту ще завзятіше.
Усі навколо неї прагнули поживитися її грошима. Ті Джей Блок, співвласник кількох її нафтових свердловин, перемістився «для зручності» до Генкового кабінету. Вона мов у тумані підписала кілька нових угод про оренду: не мала-бо сил на те, щоб уважно їх прочитати. Генк завиграшки міг одночасно втримувати у своїй голові безліч усних домовленостей і стежити за величезною кількістю проектів стосовно них. А вона не могла. Їй було не до снаги з’ясувати, хто й у чому її обманює. Джинні двічі сплачувала одні й ті самі рахунки за обсадні труби й буровий розчин. А потім не могла второпати: чи то майстри з буріння її обкрадають, чи то постачальники обладнання (а може, і ті, й інші?). Кожен поспішав скористатися своїм шансом; вона відмовилася від багатьох пропозицій продати власний бізнес. Генкові сестри подали позов у суд: вирішили поборотися за право на володіння половиною компанії. Усі без винятку її підлеглі вважали, що вона тупа білявка, і тому не дуже квапилися виконувати свою роботу. Якщо ж і бралися до справи, то завжди робили все абияк. Мабуть, гадали, що вона не зможе відрізнити безперспективних свердловин від прибуткових, а якщо встряне в якийсь важливий проект — їй швидко набридне. На неї так і сипалися рахунки за ремонт обсадних труб та іншого обладнання, що з невідомих причин увесь час ламалося. Ну чому люди, які аж із шкури пнулися, аби догодити Генкові, не хотіли так само старанно працювати на неї?!