— Кхм…
— І, нарешті, останнє: коли ковбої-американці вирішують розгадати загадку вороного жеребця, вони, замість того щоб підстерегти й заарканити його або ж викопати й замаскувати яму на його улюбленій стежці, стріляють у нього. Ще б пак, це ж був найлегший варіант розв’язання задачі!
— Тому я й не дуже полюбляю розповідати історії.
— Принаймні я дізналася щось нове.
— Наші діти почують саме твій варіант.
— Ні, вони почують правду…
Вона цілує мене в чоло й лагідно куйовдить моє волосся, неначе пестить дитину.
Розділ 49
Ілай Мак-Каллоу
На початку року відбулися деякі перестановки в керівництві, тож більшість НБП відправили воювати на Схід. Щодо мене, служити в прикордонному полку означало вбивати команчів, чого я аж ніяк не хотів робити (та й Мак-Корд мені не подобався). Тож мене вирішили «покарати», відправивши до Індіанських територій. Я лишень подумав, що «блідолиці» можуть і надалі вважати індіанців істотами, з якими гидко мати справу (мовляв, нижчими за них є хіба що негри). Натомість я розцінював перспективу воювати разом із червоношкірими як можливість певний час пожити повноцінним життям. І мої очікування, мушу сказати, справдилися.
На той час було п'ять «цивілізованих індіанських племен». Два з них — кріки й семіноли — воювали на боці Союзу; що ж до черокі, чікасів та чоктів, ці племена підтримували конфедератів. Індіанцями черокі командував бригадний генерал Стенд Вейті, який і сам був черокі; чоктів вів Тенді Вокер. Мені тимчасово дали звання полковника й поставили командувати батальйоном голодранців-черокі. Думка керівництва армії щодо них була приблизно такою: користі з них — як із цапа молока. Ще б пак: армійські мундири й чоботи їм — до… одного місця; бойовий статут для них — порожній звук. Чи битимуться вони, коли ворог переважатиме їх кількістю? Здоровенну дулю з маком покажуть, та й по всьому… Словом, що в них справді добре виходить, то це м'ясо наминати й байдики бити. Хоча на паперах вони такі самі солдати, як і решта.
На той час майже все наше спорядження утворювали трофеї з обозів Союзу. Ми охоче забирали їхні пістолети зі сталевими (а не латунними) рамками. Кожен із нас прагнув здобути багатозарядну рушницю «Генрі» чи «Спенсер» (хоча і їхні «Енфілди» теж були досить непогані). Нам конче необхідні були їхні вовняні штани й ковдри, а ще — польові біноклі, коні та спорядження для них, набої, м’ясні консерви, кава й сіль, хінін, сорочки фабричного виробництва, папір і голки.
Наше бойове завдання було завжди незмінним — нападати на ворога з тилу. Тобто ми повинні були скакати до Канзасу чи Міссурі, підпалювати там дерев’яні мости чи клуні… ну, або хоч курей з-під носа фермерів тягати. Коли ж у місцевих жителів уже нічого було красти і черева наші ставали так само порожніми, як серця банкірів, ми розвертали коней назад, на південь.
Для мене таке життя було цілком звичним, і я не заперечував проти нього, тим паче, що це було тимчасово. Мені подобалося спати просто неба й слухати розмови індіанців (ці хлопці, хоч і користувалися вже благами цивілізації, однак мали ще значно міцніший зв’язок із дикою природою, ніж більшість «блідолицих»). Але так сталося, що влітку мені дали кілька днів відпустки. Тож я, недовго думаючи, вирушив до Остіна.
Усю дорогу я гнав свого скакуна галопом. Але, тільки-но побачив із вершини знайомого пагорба оселю судді, різко натягнув віжки. Не зміг-бо відігнати геть відчуття, що мені, власне, нічого робити в цьому домі. Згадалася чогось моя ідіотська «вистава» для репортерів — це коли я у своєму індіанському вбранні стріляв із лука в пташок і кроликів. Каркаси на задньому дворі будинку, що тоді були мені по коліно, уже перетворилися на гіллясті тридцятифутові дерева… Відчувши себе раптом страшенно старим, я мало не розвернув коня назад — на північ. Однак, угледівши Мадлен, яка саме вийшла на ґанок будиночка для гостей, усе-таки припнув скакуна до конов’язі й попрямував до неї.
Жінка тримала на руках Еверетта. Скільки йому вже виповнилося місяців? Дев’ять… ні, вісім… а може, й одинадцять.
— Татко повернувся! — вигукнула Мадлен.
Еверетт мав такий вигляд, ніби ось-ось заплаче. Що ж до його матері, її наче підмінили: з часів початку війни вона ніби постарішала років на десять. Я помітив, що її стан щось надто швидко став таким, як раніше. А ці темні кола під очима, та ще й синці на тілі від найменшого дотику… Усе-таки я припустився свого часу фатальної помилки.