Як яскраво сяють лагідні сонячні промені! Так, скоро настане літо, і вони стануть безжальними, згубними для всього живого. Але нині — он яка краса навколо: куди не глянеш — буяє розкішна зелень, цвітуть барвисті квіти. Чи до снаги їй буде пережити їх? Ні, адже вона зів’яне, засохне навіть раніше, ніж вони (їй наче хтось чітко та ясно каже про це просто у вухо). Які ж у неї потворні, зморшкуваті руки! Що це? У темному кутку щось ворушиться… Холодно. Чому їй так холодно?
Коли загинув Генк, вона ще довго почувалася такою спустошеною, що не заперечувала б, якби ота фізіономія, яка витріщалася на неї з-за дзеркального скла, узяла та й запропастилася кудись. Якби вона лишень могла стерти її з поверхні дзеркала, мов плямку мушиного посліду… Та нафтовики — друзі й колеги Генка — просто не давали їй надовго занурюватися в розпач самотності. Адже це були люди, які краще за інших знали, що таке страждання і як це боляче — утрачати близьких; майже всі вони були дітьми чи внуками голозадих шукачів щастя, які животіли в халупах, схожих скоріше на картонні коробки, ніж на людське житло. Тож протягом кількох тижнів після смерті Генка вони ні на мить не полишали її саму: вийдеш зі спальні — а в будинку й плюнути ніде. У кухні — п’ятеро сидять, у вітальні — ще десятеро; захочеш знайти вільну гостьову кімнату — дулю тобі з маком; служниці (деяких вона взагалі вперше в житті бачить) метушаться, готуючи й розносячи їжу; чиїсь діти вранці йдуть до школи, а в обід — повертаються до її дому. Хай би як їй хотілося хоч трошки побути в тиші й спокої, тими днями вона не мала такої можливості.
Так, техасці завжди були жорстокими й безжальними: люто ненавиділи негрів і мексиканців, могли вколошкати президента, який чимось їм не сподобався… але її, Джинні, вони не полишили саму. Ці чоловіки, яких вона ледь знала, оточили її увагою й турботою, наче були її дядьками чи небожами. Вони покинули свої офіси, де вже накопичилися, певно, неукладені угоди на тисячі й тисячі доларів, щоб лишень бути поряд із нею. Неодноразово їй доводилося, угледівши ранком якогось сердегу, який заснув, скулившись, на дивані в її вітальні, телефонувати його особистому водієві, щоб той приїхав і забрав свого начальника додому.
Потім, звісно ж, ці самі чоловіки чомусь так не хотіли укладати з нею угоди! Однак краще про це просто не думати. Вона їм давно вже пробачила: усі-бо вони вже лежать, як і Генк, у землі. Усі вони жили лише для того, щоб умерти.
Минуло декілька років, і в її житті з’явився Тед. Він був значно старшим за неї й походив із роду, що мав навіть іще глибше коріння, ніж її родина. Коли не бігав і не плавав, займався здебільшого грою в поло; але при всьому цьому справляв таке враження, ніби все життя безуспішно лікувався від наркозалежності.
Ні, не в сенсі фізичної форми — маючи зріст понад шість футів, він міг похвалитися обхватом талії в тридцять два дюйми й узагалі був схожим на своїх пращурів — сильних, підтягнутих чоловіків. Але всі свої мозолі він натирав ключками для поло та гантелями, і за все життя жодної кістки не зламав, тому що ганявся не за небезпечними пригодами, а за «пригодами на одне місце». Та одного чудового дня він передумав бути бабієм, ніби перемикач у голові хтось повернув. Джинні аж ніяк не одразу второпала, що Тед був розумною людиною. І так само багато часу їй знадобилося, щоб усвідомити, чим він відрізняється від її першого чоловіка. Річ у тім, що Генк — хай би якою хорошою людиною він був — жив переважно для себе (хоча він, як і Джинні тоді, цього не усвідомлював). І тому вона ніколи не отримувала від нього стільки турботи й уваги, скільки вмів дарувати їй Тед.
Лише завдяки цьому Джинні стала сподіватися на краще, адже вона, виявляється, ще до ладу не знала, яким може бути життя та які бувають на світі люди. Тедові було не байдуже до того, яку зачіску вона собі зробила і яку сукню купила; він завжди відчував, коли її можна від чогось відрадити, а коли — краще поступитися, бо все одно нічого не вийде. Він не те щоб листом стелився перед нею, просто вмів помічати важливі дрібниці. Та, хай там як, серйозною людиною Теда не можна було назвати. Це був такий собі підстаркуватий плейбой, якому раптом набридло жити самому. Не весь же свій вік ганятися за гарненькими офіціантками чи стюардесами… От і йому врешті-решт забаглося спокійного, розміреного життя й родинного затишку.