— От чим-чим, а грандіозною дулею з маком мене здивувати важко, — відказав Шершень. — Я від життя завжди тільки це й отримував.
Він прикликав до себе кількох індіанців, щоб порадитися. А тоді спитав мене:
— Що це за гармата в них?
— Можливо, гірська гаубиця.
— То вони так бояться грабіжників, що тягають із собою гармату з картеччю?
— Вона їм не вельми допоможе, тому що вистрелити з неї можна лише один раз. Та й ризик повбивати цим пострілом своїх людей дуже великий.
— Дивно все це… — протяг він.
Табором вони стали саме там, де ми й думали — у мальовничій місцині з прохолодним струмком, високою травою, дивовижними квітами й такими самими барвистими метеликами. А ми сиділи серед пилюки й каміння, спостерігаючи, як вони милуються чудовим краєвидом (звідти-бо можна було споглядати гористу місцевість у радіусі близько ста миль), неквапно напинають свої намети й стріляють із рушниць «Шарп» в овець, які пасуться на високій горі просто над ними. Після чергового влучного пострілу ще одна вівця — майбутня вечеря для федералів — білою грудочкою, наче сніжка, стрімко скочувалася донизу.
НБП не надто схвалювали ідею Шершня. Ми вчотирьох — Шоволтера з нами не було, бо він спускався донизу разом з індіанцями — залягли за скелями, час від часу передаючи одне одному польового бінокля.
— Теж мені, «геніальний план»! — пробурчав Фіск. — Печений дідько за вареного не кращий. А може, і гірший.
— Принаймні, — мовив я, — цього хочуть черокі, а ще — Джеф Девіс. Тож треба спробувати.
— Ви тільки-но послухайте цього задираку! Легендарний герой вирискався!
— Нехай наш полковник не гнівається на мене, скромного солдата, — обізвався Шоу, — але його позиція втратила свою актуальність близько чотирьох років тому.
Я передав бінокля Фіску. Він був найстаршим із-поміж нас п’ятьох; усі ми знали, що в Реф’юджіо на нього чекають численні родичі.
— Ідіотський план, — повторив він, відповзаючи назад.
— Ти куди?
— Бодай листа своїм напишу!
— Я з тобою, — мовив Шоу. — А ви, якщо передумаєте, скажете, доки я ще не спустився із цієї гори.
Я лишень витріщився на нього.
— Повертаюся до табору, — вимовив він без тіні посмішки.
Ми з Буском лишилися вдвох.
— А ти що скажеш? — спитав я його.
— Що план справді ідіотський.
— Ми ж розбагатіємо, якщо він спрацює!
— …та ненадовго. Надто багато загребущих рук навколо.
— Ти кажеш, як жалюгідний боягуз.
— Усі ми знаємо, Ілаю, що Джеф Девіс уже прикрив свою конторку. Тож і нам час поставити на всьому цьому велику жирну крапку.
Я промовчав.
«Сині мундири» тим часом роздяглися до спідньої білизни та вляглися на травичці, щоб зіграти в кості, зробити записи у своїх щоденниках чи просто погрітися на сонечку. І лише деякі з них були зайняті роботою: знімали шкури з убитих овець і розпалювали вогнища.
— Мені шкода тих індіанців, — мовив Буск.
Федерали, попоївши, знову повлягалися на траву, милуючись заходом сонця. Хтось пустив по колу пляшку вина чи віскі. Словом, поводилися вони так, ніби й не було жодної війни.
Майже всі їхні намети стояли в невеличкій улоговині, фургони й коні — біля її країв. Десь опівночі ми застрелили з луків їхніх вартових, а тоді прогнали табун коней так, щоб вони зруйнували табір. І — почалася бійня… Доки сонні федерали вовтузилися, намагаючись вибратися з-під парусини, що обвалилася на їхні голови, ми, тобто п’ятеро білих, відкрили по них вогонь із гвинтівок. А черокі, вихопивши свої томагавки, понеслися з бойовими кличами просто на них. Отак майже всі ці янкі загинули, отримали власну порцію свинцю або ж лишилися без голови, навіть не встигнувши второпати, хто їх знищує. І я відчув жалість до цих людей, які полягли в нечесному бою. Та довго думати про це мені було ніколи — Швидкий Шершень гукнув мене на ім’я.
Поглянувши туди, куди він мені показав, я побачив, що близько десяти федералів таки спромоглися добратися до гармати. Вони спокійнісінько стали копирсатися у фургоні; я спочатку подумав, що в них зовсім дах з’їхав, але потім…
Доки один із них прицілювався, інші — заряджали й стежили за флангами; оглушливе бахкання залунало з такою частотою, неначе стріляли з рушниць людей із двадцять одночасно. І тоді вже я збагнув, чому вони не тікали.
Вершники-черокі перейшли до наступу: перша спроба, тоді — друга; постріли з гармати все не змовкали; ми з Фіском і Шоу скарлючилися в колючих кущах на краю лощини. Федерали, яким удалося вижити, перебували вище — просто над протилежним краєм улоговини. А ті, кому не пощастило, лежали мертві чи корчилися в передсмертних судомах серед численних повалених наметів.