І я не добрав розуму, що йому відповісти.
— Щойно повернешся до Остіна, розстріляють за дезертирство, — знову заговорив Буск. — Війна ж закінчиться в будь-якому разі — загинеш ти чи виживеш. Гайда з нами на Захід! А потім подаси звістку своїм рідним, і вони до тебе приїдуть.
— Не можу…
— Ти що, думаєш, що ми дожили до цього дня, бо добре вміємо воювати? Га?
Я знову промовчав.
— Мені завжди було цікаво, що ти за людина. А тепер я розумію, що ти справжнісінький сучий син.
— То що, дівчата? — вишкірився Шоволтер. — Як гадаєте, дадуть нам ці нігери з прерій трохи золота?
Федералів загинуло понад дві сотні — майже всі вони не встигли вдягтися. Зазвичай після бою я почувався, як після вдалого полювання на оленів, але зараз мені чогось стало зовсім кепсько. Що ж до черокі, двадцять восьмеро з них загинуло в бою. А на світанку ще чотирнадцятьох, тих, які були найважче поранені, застрелили їхні друзі. Ми ж утрьох поховали Шоу та Фіска, чиї обличчя були жахливо спотворені кулями. Я подумав про те, як плакатимуть діти Фіска за своїм батьком. А тоді — і про дітей усіх цих загиблих чоловіків. Усе-таки кожен із них для когось був дорожчим за всіх на світі…
Покопирсавшись у фургонах, я запасся солониною, а ще — набоями для своєї «Генрі». Натомість Буску та Шоволтеру Швидкий Шершень подарував по торбі із золотим піском. Вони, звичайно, неабияк зраділи; я вирішив не казати їм про те, що мені цього добра теж перепало.
Черокі навіть не дивилися в наш бік — думали-бо, що ми знали про кулемет. І нам нічого не залишалося, крім як спуститися з гори, доки індіанці ділили трофейне золото, зброю, коней та різноманітне спорядження. Край дороги ми побачили мертвого чоловіка в спідньому; трохи далі, біля струмка, лежало ще одне тіло.
Я не міг позбутися відчуття, що перетнув якусь межу (або ж розламалися якісь кайдани, що раніше стримували мене). Можливо, це відбулося й кількома роками раніше, просто я цього не розумів. А може, ніякої межі ніколи й не було… Так чи інакше, а тепер я знав напевне єдине: набути щось можна, лише відібравши це в когось іншого.
— Та не смикайся так! — знову вишкірився Шоволтер. — Тільки-но сонце зійде — ці індіанці розгледять гарненько, скільки трофеїв їм дісталося, і думатимуть лише про те, як швидше це все спакувати й вирушити додому. А про нас вони взагалі забудуть!
— Може, і так, — відказав я.
Буск їхав далеко попереду нас. Відколи ми поховали Фіска й Шоу, він жодного разу не глянув на мене.
Діставшись довгої ділянки кам’янистого ґрунту біля підніжжя гори, ми розділилися: Буск і Шоволтер поїхали своєю дорогою, я — своєю. Отже, НБП більше не існувало. Обіцяючи цим двом після закінчення війни знайти їх у Каліфорнії, я дуже сподівався, що вони не розгледять того, що читалося в моєму погляді.
До наших вух донеслися постріли — це черокі добивали своїх поранених. Коли Буск і Шоволтер зникли з моїх очей, я зняв підкови з копит свого коня й заходився петляти навколо підніжжя гори. Намагаючись завжди перебувати під захистом дерев, я змінював напрямок щоразу, коли перетинав струмок чи ділянку кам’янистого ґрунту. Ті двоє, як я здогадувався, не потрудяться заплутати свої сліди. Залишалося тільки сподіватися, що індіанці їх не впіймають. Але ж я добре знав, що надія ця марна. Люди, з якими я воював пліч-о-пліч, завжди дуже скоро гинули. Тож я був певен, що черокі вистежать їх, та не мене.
Остіна я дістався десь за місяць. Як виявилося, війна закінчилася ще навесні.
Розділ 53
Дж. Е. Мак-Каллоу
Якими тільки «ласкавими словами» не називали її чоловіки: розбещеною дівулею, лесбіянкою, шльондрою, брехухою, інтриганкою, селючкою… Казали, мовляв, вона чоловік, якого помилково запхнули в жіночу шкуру: задереш їй спідницю — побачиш чоловіче причандалля. А ще, мовляв, вона мов та машина: ні очі в неї мокрими не бувають, ні… щось інше. Звісно ж, їй не варто було брати все це близько до серця, адже ніхто з цих людей аж ніяк не мав на меті її образити.
Вона чудово засвоїла, що бути чоловіком — це жити, не підкоряючись жодним правилам. Ти можеш у церкві говорити одне, а в барі — інше, і тебе ніхто не звинуватить у лицемірстві. Можеш бути зразковим чоловіком, турботливим батьком і ревним християнином, спокійнісінько собі злягаючись із кожною секретаркою, офіціанткою чи повією, на яку тільки накинеш оком. Чоловіки споконвіку мають власну систему безмовних натяків: легенький кивок у бік якоїсь чірлідерки (няні, стюардеси з «Пен Амерікан», покоївки, інструкторки з верхової їзди тощо) означає: «Глянь-но, друзяко, на цю красунечку! А я з нею нещодавно переспав — уявляєш?» А жінки?.. Те, що вона, Джинн Енн, уже не була незайманою (а те, що в неї троє діточок підростають — це нічого?), означало для неї ганебне тавро на все життя — криваво-червону літеру «А».