Вона не те щоб скаржилася на свою долю, просто не могла припинити дивуватися з того, що чоловіки вважали неправильним, нездоровим її бажання вдосконалюватися, бути визначною людиною. Чому та риса характеру, що завжди була обов'язковою для справжнього чоловіка, вважається чимось на кшталт збочення для жінки? Вона ніяк не могла цього збагнути… За тих часів, коли Генк був живий, бізнесмени сприймали її зовсім по-іншому — як жінку, яка допомагає своєму чоловікові вести справи. Напевно, вони тоді вважали, що її амбіції — лише продовження Генкових.
І чому вона взагалі переймалася через це? Майже всі чоловіки, яких вона бодай колись знала, були нецікавими людьми. Їй-бо довелося протягом п’ятнадцяти років спостерігати за тим, як змінюється, розвивається талант Генка. І весь той час вона не припиняла дивуватися, а потім — вирішила, що не проміняє свою свободу на життя з кимось менш визначним, ніж Генк. Так, перші кілька років після його смерті не проминули для неї без сексу. Але чоловіків, з якими вона за цей час переспала, можна було перелічити на пальцях (і лише один із них був одруженим). І почуття її до кожного з них або поступово видихалися, або ж їх незабаром як рукою знімало. Чому? А тому, що ніхто не міг рівнятися з Генком. (Ну, а для задоволення фізичних потреб — і вібратор згодиться.)
Так, вона заздрила чоловікам, бо їм було дозволено вести подвійну гру. Вони могли мати коханок і примушувати їх позбуватися небажаних вагітностей, могли розважатися в ліжку з кожною гарненькою чірлідеркою з «Даллаських ковбоїв»… словом, робити все, що їм заманеться. Але справа була не тільки в цій уседозволеності, а й у тому, що чоловіки залишалися бажаними, навіть постарівши й полисівши. Вона не могла позбутися відчуття, що вимушена ледь-ледь шкандибати вузенькою доріжкою, тоді як усі інші — бігають туди-сюди й кружляють навколо неї, мов ті малюки чи собаки, яким начхати на будь-які правила.
Святенницею вона не була, адже кілька разів використовувала (чи намагалася використати) чоловіків для сексу. Та щоразу відчувала розчарування, бо це було не те, чого їй хотілося — у таких стосунках бракувало чогось дуже важливого. Що ж до цих чоловіків, їм, як виявилося, теж не подобався такий підхід, хоча своїм друзям вони могли розповідати які завгодно побрехеньки. Один із них їй так і сказав: «Ти використала мене, наче я не людина, а вібратор якийсь». Ти ба, яке ніжне створіння! Так, вони могли бути такими, якими тільки хотіли: і чутливими, і безжальними.
І все ж таки вони поступово почали ставитися до неї серйозно. Минав час, і їхні гаманці ставали дедалі тугішими, а шкіра — дедалі обвислішою. Вона не знала до ладу, чому це так, але до неї вже виявляли щось на кшталт поваги. Аж ніяк не кожній-бо жінці до снаги замолоду, бувши невгамовною серцеїдкою, красуватися на обкладинці журналу «Тайм», а в п’ятдесят — досі залишатися стрункою та привабливою. І, хоча серцеїдкою вона, власне, ніколи й не була, усе-таки теперішній стан речей ніяк не вписувався в очікування цих старих, лисих пузанів: її врода повинна була вже давно зів’янути, і вони знову мали б опинитися у вигідному стосовно неї становищі, адже їхні лисини й потворні черева не робили їх менш бажаними.
Коли один із них, Лучо Гейнс, запросив її до свого мисливського будиночка, вона спочатку відмовила. Бо це ж Лучо, а не Клейтон Вільямс, вигадав «полювання на красунечок». Відбувалося це так: він платив дванадцятьом повіям за те, щоб вони заховалися десь у лісі (це було схоже на те, як розсаджують по деревах фазанів перед полюванням). Його завдання полягало в тому, щоб разом зі своїми друзяками відшукати їх усіх.
Увечері вона розповіла про це запрошення Тедові.
— Не думаю, що вони змовилися, щоб ґвалтувати тебе там, — позіхнув він. — Для задоволення їхніх потреб існують молоденькі дівчатка, які люблять гроші.
— А я вже розмріялася про секс…
Тед старанно скорчив ображену гримасу, а тоді — спокійнісінько перегорнув сторінку свого журналу зі словами: