— Ось дочитаю — тоді, може, спробуємо.
— Яка щедрість!
— Джинні, якщо тебе справді цікавить моя думка, я скажу так: поїдеш туди — припустишся дуже великої помилки. Вони або навмисне тебе якось принизять, або ж це станеться саме собою. Не варто недооцінювати цих людей, оскільки їм чудово відомо, чого ти насправді хочеш.
— А чого я насправді хочу?
— Стати рівнею їм. Так би мовити, вступити до їхнього «закритого клубу».
— Немає ніякого клубу. А якщо і є, то я давно вже туди прийнята.
— Мабуть, ти маєш рацію.
— Ти ж тільки-но казав протилежне…
— Та ні, я молов несусвітню маячню. Ти ж знаєш, що кажеш.
Наступного дня вона зателефонувала Лучо й сказала, що приймає його запрошення.
Мисливський будиночок був розташований у Пайнвуді — за три години їзди на північний схід від Г’юстона. Тут панувало таке саме разюче вбозтво, як у селищах мексиканців минулого століття: жалюгідні халупи, гори поламаного фермерського обладнання… У своєму багажнику Джинні везла триденний запас одягу та дві рушниці: двадцять восьмого калібру — для полювання на куріпок, двадцятого — на більш серйозну дичину (під її водійським сидінням, як завжди, лежав револьвер).
Машина повзе, увесь час рискаючи, піщаною дорогою. Куди не глянь — розкішна зелень: виноградні лози, барвисті квіти з незнайомим запахом… Згадується дитинство — завжди побожний батько, старі болотні сосни й білі дуби, магнолії заввишки близько ста футів. Тут-бо — усе так само, як у далекому минулому: надокучливі комарі, дивовижні бабки з прозорими крилами, просякнуте вологою повітря… Навіть і не віриться, що це справді Техас.
На той час, коли Лучо показав Джинні її кімнатку, сонце вже сідало, і більшість чоловіків, які тут зібралися, повернулися з полювання чи риболовлі. Вона припхалася сюди в туфлях на шпильках, спідниці й блузці, подумки лаючи себе останніми словами за те, що забула взяти аерозоль від комарів. Що ж до присутніх тут чоловіків, найпевніше, вони кілька днів не милися й не голилися; приміщення мало такий само задрипаний вигляд. Ранчо пересічного нафтовика — це будинок зі стінами з вапняку, добротною дерев'яною підлогою та оббитими шкірою меблями. А ця халупа — абияк збита з необтесаних дощок (стіни ще навіть недобудовані, на вікнах — наспіх прикріплені кнопками москітні сітки). Схоже радше на мисливський будиночок мера якогось загубленого в лісистій місцевості населеного пункту: електричні кабелі — прилаштовані абияк, телевізори й холодильники… та таких уже давно не виробляють. Вона знає всіх, хто тут зібрався: Річа Естеса, Келвіна Мак-Келла, Обрі Стокса, Ті Джей Ґарнета… ну, й он там сидять ще з півдесятка добре знайомих їй стариганів. Усі вони вдягнені в старі шорти, що виставляють напоказ їхню білу, мов сметана, шкіру на ногах, і футболки, що обтягують їхні товсті животи. Вона, узагалі, узяла із собою джинси, та вирішила навмисне залишитися в спідниці, бо не хотіла справляти таке враження, ніби їй незручно з'являтися перед ними, брудними та неголеними, у гарному й охайному одязі. Не хотіла підлещуватися до цих чоловіків — загалом непоганих, але надто вже звиклих до покори з боку жінок.
На вечерю були боби, тортильї, яловичина, баранина, смажена риба (сьогодні вранці добре ловилися соми), а ще — смажене м'ясо білок, зрешечене дробинками номер шість. Якби лише підрахувати, скільки грошей могли б заробити ці чоловіки за той час, що вони витратили на полювання й риболовлю, — це, можливо, була б найдорожча у світі трапеза. Тревіс Ґіддінґс методично відрізав голівки смажених білок і висмоктував із них мозок. На його футболку було бридко дивитися — уся замащена. Щодо напоїв, тут була й содова «Біґ Ред», і чай із цукром, і пиво «Перл», але господар і гості здебільшого пили віскі з паперових стаканчиків. А десерт складався з морозива й пирога з персиками. Звичайнісінька вечеря, лише без жодних надто гучних вигуків чи лайки (так буває, коли до шкільної роздягальні заходить учителька). Коли Джинні «ненароком обмовилася», що залишиться тут не більше ніж на одну-дві ночі, їм ледь удалося приховати свою радість. Тим часом Лучо подав їй пляшку віскі, і вона вдала, що хоче випити її до дна: піднесла до вуст і досить довго тримала перекинутою. Звісно, Джинні затисла горлечко пляшки язиком, щоб до її рота потрапило якомога менше віскі. Але цього ніхто не помітив — залунали схвальні вигуки, у яких раптом, наче греблю прорвало, зазвучали непристойні слова.
«Як же їм подобаються п’яненькі жіночки! — подумала вона. — Може, мені не варто було їх так дурити?»