Але Генка вже двадцять років як немає на світі, тож і перейматися так беззмістовно (і взагалі, хто вона така, щоб судити його?). Сидячи лише в спідньому на чужому, твердому ліжку, Джинні прислухалася до стрекотіння цикад за вікном. Також до неї доносилися сміх і музика — гулянка в головному будинку тривала. Може, вона поквапилася роздягтися? Може, треба влізти в джинси, сісти в авто й поїхати додому — до Теда, який уже двічі освідчувався їй? (Цікаво, як він відреагує, якщо вона скаже «так»?) Це все-таки нестерпно — увесь час бути самотньою.
Джинні схопилася з ліжка, та потім знову лягла, адже їхати потрібно довго, а випите віскі дається взнаки. Із цією думкою вона й заснула; а наступного ранку — сходила до струмочка вмитися, підфарбувалася перед старим тріснутим дзеркалом і викинула з голови всі думки про шлюб із Тедом. Настрілявши разом із Чаком Мак-Кейбом куріпок, жінка сіла у свій «кадилак» і поїхала до Г'юстона. Лучо та інші навіть не думали заперечувати, хоча й усі як один удавали неабияку радість із нагоди її візиту.
Авто мчить до Г’юстона. Спека… У таку саму спеку вона таврувала телят у десятирічному віці, кидаючи виклик батькові та іншим чоловікам. А тепер, сорок років по тому, вона аж пищить, так хоче нарешті бути прийнятою до «закритого клубу». Так, вони зламали її, і вона здалася… Треба було все ж таки народити від Теда дитину, а не бути егоїсткою. Усе її життя — то змагання з батьком і Генком… Хоча не варто рівнятися на тих, хто вже помер: вони-бо завжди залишатимуться в її уяві молодими та ідеальними з усіх боків людьми, а сама вона може лише старішати.
А тепер вона мусить визнати сама перед собою: Генк був такою самою слабкою особистістю, як і її батько. Так, він і далі живе в її свідомості, але вже як образ-спогад. Реального Генка давно немає, а вона тим часом багато чого досягла. І жодній жінці з тих, які траплялися їй у житті, не вдавалося зробити нічого подібного. А це щось та й означає… Стосовно життя з Тедом, варто було йому лише попросити, і вона б народила йому дитину. Але стати батьком йому хотілося так само «сильно», як і будь-чого іншого: його бажання були схожі на давній мотив, що тихо-тихо звучав десь у глибині його свідомості. І як можна взагалі було прожити все життя, граючи в теніс і поло? (Джинні, хоч би дванадцять таких життів прожила, не змогла б отримати від цього радості). Утім, щодо запрошення Лучо він мав рацію — це був просто величезний прорахунок із її боку. Що ж, вона дуже постарається засвоїти цей урок.
Розділ 54
Щоденники Пітера Мак-Каллоу
Спека… Мчав, як скажений, кам’янистою дорогою; результат — дві продірявлені шини. Тож ми із Салліваном і Хорхе Раміресом (він трохи знає ці місця) сьогодні вже не встигнемо дістатися Торреона. Хорхе неабияк нервує: мовляв, якщо нас перестрінуть карансисти, шанс лишитися живими є, але мізерний.
Особисто я не дуже й переймаюся через це, адже почуваюся так, ніби від мене залишилася тоненька-тоненька шкірочка: проштрикнеш її — побачиш цілковиту порожнечу.
Хорхе роздобув у робітників, яких зустрів на дорозі, три старі сомбреро й купу іншого лахміття, а вони отримали за це наш одяг. Адже американців тут завжди недолюблювали, а після нещодавньої експедиції Першинґа (ла інвасьон, як називають її місцеві жителі)… словом, замаскуватися нам було справді необхідно. Ми проїжджали повз віслюків, запряжених у візки з усіляким мотлохом, і мулів, нав'ючених глиняним посудом. Босоногі мексиканці, вдягнені в білі штани й сорочки (на плечах — ще й подерті пончо незрозуміло якого кольору), шкандибали дорогою, знемагаючи від спеки. Що ж до тутешніх дітлахів, їхнє вбрання складалося лише з пончо — вони ледь-ледь прикривали дитячі тільця від плечей до пояса — і сомбреро.
Коли ми вже вкотре зупинилися, пропускаючи стадо худющих корів (як і тутешні кози та вівці, вони й не думали поступатися нам дорогою), я спитав своїх супутників:
— Як гадаєте, чи можливо таке, що Фінеас «переконав» Марію піти, побивши її? І чи не зробив він із нею дечого… ще гіршого?
— Цього ніяк не могло бути, — енергійно захитав головою Салліван.