— Моя родина не повинна нічого про це знати.
— Я мав на увазі, що гроші ми беремо наперед, містере Мак-Каллоу.
Я витяг із кишені свою чекову книжку… Якщо віддам їм ці сто тисяч, утрачу все, що відкладав для себе протягом усього життя. І ніколи вже не буду незалежним від батька.
— Вісімдесят тисяч ви отримаєте зараз. А решту — наступного тижня.
— Ви ж розумієте, що викидаєте гроші на вітер? Вілья досі порядкує на півночі Мексики. Карранса й Обреґон керують центральною її частиною, а Сапата — південною. Навіть якщо ця жінка ще… тобто якщо з нею все гаразд, знайти її буде надзвичайно важко.
— Я чудово все це розумію.
Підписав чек. Від хвилювання аж спітнів (одна краплинка впала з мого чола просто на цифри, трошки розмазавши їх).
— Ви… упевнені? — почув я, ховаючи книжку до кишені.
Саллі припхалася до мого кабінету, щоб спитати, коли вже я змирюся з неминучістю того, що сталося.
— Знаєш, про що я молюся щодня? — мовив я у відповідь. — Про те, щоб твій «Паккард» перекинувся й звалився в кювет.
Вона чогось захихотіла.
— Це був зовсім не жарт, — уточнив я.
Вичавивши із себе люб’язну посмішку — звісно ж, не одразу, — Саллі сказала, що збирається проводити половину свого часу тут, а половину — у Сан-Антоніо (мовляв, просто для годиться). Я мовчки відвернувся від неї.
Після обіду вона повернулася — цього разу з пляшкою охолодженого вина й двома келихами. І заторохтіла: мовляв, мене досконалою дружиною не назвеш, але ж і ти не ангел; можливо, нам краще спробувати почати все спочатку…
— Я радше спатиму з чиїмось гнилим трупом, — урвав я її мову, — ніж бодай колись погоджуся на життя з тобою.
— Ну скільки ти прожив із цією дівулею? Якийсь там місяць… Час тобі вже подорослішати.
— Це був найщасливіший місяць у моєму житті.
— Між іншим, у нас із тобою — двоє хлопчиків…
— …які мене анітрохи не поважають. І це результати твого виховання. Та ще й полковник дров до багаття підкладав.
Вона бахнула келихами об підлогу, а тоді постояла якусь хвилю біля дверей (точнісінько так, як дуже часто робила це Марія!) і тільки потім — забралася геть. Мій погляд зупинився на уламках розбитих бокалів. Цікаво, як це воно — устромити щось гостре просто в горлянку Саллі?.. Трохи згодом мене мало не знудило.
«Якщо дуже довго йти за власними слідами, вони перетворяться на сліди чудовиська», — подумав я.
Марія… Так, життя поряд із нею було справжньою розкішшю для мене. Але довго таке не триває — це наче випадково знайти в саду чудовий зрілий персик у… грудні.
Вони поховали мене живцем.
Розділ 55
Ілай Мак-Каллоу
Техас утратив своїх кращих синів: усі вони або загинули, або ж подалися жити до інших штатів. А «герої», які хазяйнували тут до війни, повернулися, щойно зачули звістку про її закінчення. Плантатори, хоч і горювали-побивалися через те, що тепер їм доведеться оплачувати працю їхніх колишніх рабів, залишалися власниками величезних земельних ділянок, розкішних будинків і незліченних чистокровних скакунів. Звісно, заарканювати диких биків — заняття значно романтичніше, ніж гнути спину, збираючи на плантаціях бавовну. Та все одно Техас ніколи не був царством тваринників, адже яловичина завжди доводилася бавовні «бідним родичем». Коли король Бавовник таки позбувся свого престолу, його заступили нафтовики (сталося це років через тридцять після відкриття родовища Спіндлтоп), а не тваринники.
Я повернувся додому — тобто до будинку судді Блека, — однак терпіти метушню міського життя мені було надзвичайно важко. Куди не підеш, скрізь роз’їжджають у своїх екіпажах пихаті товстопикі багатії. Прокинешся вранці — тільки й чутно про вбивства: то бродячого негра, колишнього раба, повісили на гілляці якогось дерева, то прихильника Союзу. Жити в Остіні поступово ставало не краще, ніж десь на Півночі: сусіди постійно встромляють свого носа у твої справи, допитуючись, до якої церкви ти ходиш і за кого проголосував на останніх виборах. Тож я вирішив придбати ділянку землі десь поближче до кордону — там, де менше людей. Та суддя сказав, що я зможу це зробити тільки через його труп. Я намагався його переконати: мовляв, команчів дуже скоро там і сліду не буде, і взагалі — ми туди одразу не переїжджатимемо, а лише купимо… Проте суддя чудово розумів, що від такої спокуси я навряд чи втримаюся. Мене ж бо все дужче проймала туга за Ескуте й Неекару: я дуже часто усамітнювався на терасі, думаючи про те, що варто було б спробувати їх розшукати. Хоча вони, найімовірніше, перебували вже в Захмарній Країні… Так чи інакше, якби не Еверетт, я б не сидів і не мучився від здогадок. Просто б залишив Мадлен усі свої гроші, осідлав коня й помчав до прерій.