— Я теж цьому радий.
— Розумієте… ми намагаємося витурити звідси таких, як цей Ґарсія.
Я мовчки глянув на нього. Мабуть, він погодився б і на меншу ціну, ніж сорок центів за акр.
— Та не подумайте, — неправильно зрозумівши мою реакцію, заторохтів агент, — що я ненавиджу геть усіх мексиканців. Я, власне, одружений із мексиканкою. Просто Артуро Ґарсія знається з відомими злодіями.
— Он як…
— Гадаю, ви маєте звичку носити при собі зброю?
— Авжеж.
— І правильно робите.
Відверто кажучи, ця розмова лише переконала мене в тому, що я оселився саме там, де треба.
Розділ 56
Дж. Е. Мак-Каллоу
Так, вона знову пошилася в дурні; усі це знали, навіть Мілтон Брайс. Добувати нафту в Техасі тепер означало розорюватися: що більше викачаєш зі своїх свердловин, то більше грошей утратиш. Але ж вона передчувала, що так станеться, і відверто казала про це іншим. То чого ж їй побиватися? Це була найграндіозніша ставка в її житті, і вона вирішила, що тепер краще просто викинути всі неприємності з голови й заспокоїтися.
Вона була щаслива з Тедом і своїми дітьми, які на той час були цілком задоволені своїм життям — так-так, навіть Сьюзен і Томас! Щодо Бена, він саме закінчив школу (з найкращими оцінками у своєму класі), а невдовзі його прийняли до Техаського університету в Колледж-Стейшн. Спортом хлопець не вельми цікавився, проте був надзвичайно яскравою особистістю. Він полюбляв спілкуватися з іншими людьми й дуже добре вмів слухати їх, на відміну від своєї сестри, яка чомусь вважала себе пупом Землі, та брата, який не бачив нічого далі свого носа. Сьюзен, витримавши один семестр в Оберліні, гайнула до Каліфорнії. Вона кілька місяців не давала про себе знати, та одного разу о третій ночі задзвонив телефон. Сьюзен сповіщала, що жива-здорова, однак їй дуже-дуже потрібні гроші. Сума була, м’яко кажучи, кругленька, але Джинні погодилася й на це — щоб бодай почути розповідь доньки про її пригоди. Що ж до найстаршого, Томаса, він і далі жив із матір’ю. І це тішило Джинні значно більше, ніж вона очікувала. Звісно, його вже давно треба було б витурити з дому — нехай вчиться жити самостійно. Але ж Том… не такий, як інші, тож їй буде все-таки значно спокійніше, якщо він залишиться при ній. Хоча… жив же якось Фінеас без такої опіки. Однак Томаса ніяк не можна порівнювати з Фінеасом.
Томас був задоволений життям поряд із Джинні, що цілком влаштовувало і її. Він мав авто й чималі гроші, які витрачав, зокрема, на подорожі разом зі своїми друзями. У дитинстві Том був «ой-яким-гарнюнім-хлопчиком», що його й зіпсувало: навіть вирісши, він завжди очікував, що всі навколо упадатимуть біля нього. Тед постійно казав, що Томас — хлопець, до нестями закоханий у власне вродливе личко. Але ж хіба могла Джинні звинувачувати сина в самозакоханості? Він і справді незвичайний красень, схожий на молодого Пітера О’Тула! Однак Томас так пишався цією схожістю, що Джинні мало не піддавалася спокусі нагадати йому, що Пітер О’Тул у його віці вже давно не грівся під крилечком своєї матусі.
Що ж до його способу життя, він приховував це від неї так ретельно, що іноді вона сумнівалася в правильності своїх здогадок. А іноді відкидала всі свої сумніви й побивалася через те, що про її сина ось-ось поповзуть чутки. Хоча хвилювалася вона марно, тому що техасці й досі старанно заплющували очі на звички інших. І Том Мак-Каллоу не був винятком, адже на цих землях досі не вивітрився дух прадавніх часів, коли люди просто не мали змоги вибирати собі сусідів.
Так чи інакше, а це були роки, сповнені спокійної радості: діти були щасливі й жили дружно — навіть Сьюзен дещо вгамувалася. Можливо, саме тому Джинні й надалі продавала своє майно, замість того щоб купувати щось нове. Отак вона позбулася сталеливарного заводу й страхової компанії (куплених іще за тих часів, коли був живий Генк) та більшості своєї нерухомості. А тоді взяла й накупила в техаських нафтовиків земельних ділянок зі свердловинами (звісно, ці бізнесмени радо їх позбувалися). Усе це пройшло так легко, що вона іноді серйозно замислювалася над тим, чи не копає собі й своїй родині могилу — у фінансовому сенсі. Чи не дограється вона до того, що збанкрутує або зазнає серйозних збитків?
Думала Джинні й про те, чи не «понесло» її на радощах, як колись Чарлза Мак-Каллоу, коли він отримав у спадок гроші полковника. Але ні. Її батько був звичайним собі дурником, тому й розорився на розведенні худоби. Тут — дещо інший випадок. Річ у тім, що Джинні нещодавно подорожувала разом із Кассом Рутерфордом країнами Близького Сходу. Її супутник зовсім не вважав, що там щось негаразд: мовляв, справи покращуються: розвивається інфраструктура, підвищується кваліфікація майстрів із буріння й геологів. А вона — аж за голову схопилася. Що тут було двадцять років тому? Жалюгідні халупи й вершники на верблюдах. Тепер — цілі квартали багатоповерхівок (хоча й сміття розкидане скрізь, куди не глянь); хоч якою вулицею підеш — скрізь на тебе витріщаються місцеві жителі. А це всюдисуще телебачення! Ці араби нині чудово знають про багатіїв-іноземців, які купують тутешню нафту вдесятеро дешевше, ніж вона коштує в них удома… Це все справило на Джинні таке гнітюче, приголомшливе враження, що після цієї подорожі їй хотілося лише одного — більше ніколи не займатися бізнесом.