Джинні, загалом, не була певна, що Бог існує. А якщо й так, то вже точно не палає любов'ю до людської раси. Радше навпаки, методично ошукує нас. Та й чому всемогутня істота, яка створила цей світ для себе і аж ніяк не для когось іншого, повинна марнувати весь свій час на те, щоб наглядати за якимись жалюгідними створіннями на кшталт людей? Це ж суперечить елементарному здоровому глузду! Сильні завжди вбивали й обкрадали слабких (і тільки слабкі вірять у щось інше). І якщо на небі справді є Бог — це лише істота, яка невтомно вигадує все нові й нові хитрощі для того, щоб знущатися з людей (саме такими є боги в грецькій і римській міфології).
Це було гірко визнавати, але… колись Бен змінив її на краще, а тепер — навпаки. Їй хотілося скреготати зубами від власного безсилля. Коли вона хоча б якось могла зібратися з думками, писала довжелезні трактати про полковника та інших визначних осіб, яких бодай колись знала. Також вона описувала там свої досягнення в бізнесі й подружнє життя з Генком; не забула згадати й про коханців, які з’являлися в неї потім (лише про тих, які були варті такої згадки). Писала й про те, що зробила, аби зберегти добре ім’я Мак-Каллоу. Це сяк-так допомагало їй не занурюватися з головою в море безпросвітної скорботи. Та вона ні на мить не припиняла відчувати навколо себе цю жахливу чорноту: нічого-бо не тішило її по-справжньому.
А нафтовий бум тим часом тривав. Звичайно, до неї знову навідався репортер із журналу «Тайм», щоб сфотографувати для обкладинки та взяти інтерв’ю. (Спитав, чи вона, бува, не феміністка; відповідь була «ні».) Це означало, що Джинні ще не зовсім переможена. І все ж таки це було вже не те, не те… Якось зателефонував один видавець і заторохтів: мовляв, як було б чудово, якби ви написали мемуари! Адже вони подарували б натхнення стільком людям (він, певно, мав на увазі «жінкам»)! Їм же страшенно цікаво було б дізнатися, як вона мислить, який підхід застосовує для вирішення тих чи інших проблем… Словом, це стало б настільною книжкою для багатьох молодих людей (так би й сказав уже — «домогосподарок»).
Однак… про що їй було писати? Про те, що полковник мав рацію, коли казав, що кожна людина може розраховувати лише на власні сили? Цього ще не достатньо, щоб написати книжку… Утім, треба спробувати. Вона згадала давню — ще дитячу — мрію: мовляв, коли виросту — стану прем’єр-міністром і тільки те й робитиму, що сидітиму за письмовим столом, відповідаючи на листи своїх вірних виборців, а кожне моє слово ловитимуть камери репортерів. Тож вона, сівши за стіл, узялася писати про свого батька. І про Пола й Клінта. І про матір, якої ніколи не знала. І про Генка. І про Бена… Та треба вже зупинитися! Спогади для неї — мов діти, але мертві. Адже вона весь час пише про тих, хто вже помер. І вони живуть, розмовляють на її сторінках. Але це доки вона пише. Тільки-но вона відкладе папір і ручку… Тепер вона розуміє, чому полковник ненавидів згадувати своє минуле: тільки берешся оглядатися назад і підводити підсумки свого життя, воно, це життя, на тому й зупиняється.
Чимало нафтовиків тисяча дев’ятсот вісімдесят третього року розорилися. Але для Джинні, Теда й більшості їхніх друзів тодішній бум став періодом, що приніс їм казкове багатство: орендна плата за їхні ділянки не просто була великою, а підскочила до небувалих висот.
У Джонаса, який завжди був надзвичайно ощадливим, справи йшли добре, тому й жодної потреби затягувати пасок не виникало. Він досі їздив на роботу до Бостона — двічі чи тричі на тиждень — на своєму старенькому «вольво». Та здебільшого її брат проводив час на острові Мартас-Віньярд, а ще — у Ньюпорті й у своєму будиночку біля озера в штаті Мен. Тож Джинні не могла до ладу збагнути, чи Джонас узагалі займається юридичною практикою. Він, як їй здавалося, прокидався щоранку під голосний дзвін будильника й сідав за стіл, щоб кілька годин мудрувати над списком необхідних справ на день: «утеплити катер, пофарбувати поруччя на ґанку (він вважав, що чудово це вміє), зателефонувати стосовно підозрілого шуму в двигуні «вольво», зіграти у сквош із Біллом — не забути ракетку, — полагодити сітки на терасі, сплатити за навчання онуків, з’їздити до Богемського клубу, зарезервувати…» Для нього-бо величезним задоволенням було викреслювати потім ці пункти зі списку. Іноді він навіть записував туди те, що вже зробив (наприклад, «поснідати із Джинні»), щоб одразу ж і викреслити.