Старший (він був білий), насміявшись донесхочу, пояснив Уліссові, що ніяких бронко на цьому ранчо немає вже років із п’ятдесят. Пасовиська вони облітають на гелікоптерах, а коней-трьохліток закуповують на інших ранчо.
Проте Улісс відчував, що таки справив враження на цього білого: той-бо дуже уважно оглянув його вбрання та спорядження. А тоді сказав, щоб він продемонстрував своє вміння заарканювати бичків. Тож молодий вакуеро сів на коня й двічі кинув лассо, спіймавши одне теля за шию, а друге — за передню ногу. І мовив потім: «Одного разу я зумів спіймати своїм лассо орла на льоту». Ну, щодо орла він прибрехав, бо насправді це була дика індичка. Однак старший схвально кивнув. І Улісс упевнено додав: «Я ще й метали зварювати добре вмію».
Решта дня непомітно проминула за працею: Улісс і паркан полагодив, і сіно в скирти трактором поскладав.
— Двісті п’ятдесят доларів на тиждень, — мовив увечері старший. — Ла Мігра зазвичай не пхає сюди свого носа, проте за межами ранчо тебе можуть спіймати й на кілька місяців засадити за ґрати. Як правило, ми отак просто не беремо людей на роботу, але наших вакуерос щодень стає дедалі менше.
Улісс промовчав, оскільки вирішив, що краще не запитувати, чому це так.
— Якщо ти пропрацюєш тут кілька місяців і захочеш залишитися, тоді поговоримо й про офіційне працевлаштування. Хоча ніхто з нас не може стверджувати напевне, що це ранчо проіснує так довго. Лише цього тижня від нас пішли двоє вакуерос. Тож раджу тобі добре подумати, перш ніж сюди влаштовуватися.
Зарплатня була невеликою (звісно ж, за нортеамерікано стандартами), але йому просто не було на що її витрачати. Агенти ІМП щодня перевіряли ранчо меншого розміру, ніж це. Але Мак-Каллоу мали власну службу безпеки, тому Ла Мігра й оминала зазвичай їхні землі. Хоча виходити за територію ранчо було справді небезпечно, бо всюди роз’їжджали біло-зелені машини. Тож юнакові доводилося «сидіти під домашнім арештом».
Майно хлопця складалося з ліжка та кількох цвяшків, що слугували вішаками для одягу. Коли він не працював, найчастіше дивився телепередачі разом з іншими вакуерос. Бувало й таке, що вони не бажали дивитися американські канали, що цікавили його (він-бо хотів покращити свою англійську, а вони — ні). У таких випадках юнак позичав у когось рушницю й вирушав до брасада — полювати на кролів і диких свиней. Іноді він вистежував білохвостого оленя (їх тут розвелося багато), та не стріляв — надто дороге було б задоволення. Американці ж бо тисячі доларів платять за дозвіл полювати на цих дивовижних гіллясторогих тварин.
До містечка Улісс їздив, намагаючись бути якомога обережнішим, раз на місяць. Там він пересилав дідусеві з бабусею половину свого заробітку, а тоді купував собі нову сорочку (доводилося просити, щоб продавець віддав її разом із вішаком). Якось перед Різдвом юнак зайшов до крамниці й довгенько вибирав нові чоботи: оці «Луккезе» ручної роботи — просто чудові, але краще взяти он ті — «Аріат», що коштують учетверо дешевше. І ще він купив собі набір інструментів «Лезерман». Стоячи біля каси, почувався справжнім багатієм. Аж тут зайшов якийсь білий чоловік зі зброєю — певно, помічник шерифа. Улісс, пильно стежачи за його відображенням у віконному склі, чекав, доки товар запакують у коробки. Вийшовши надвір, відчув таку відразу, що мало не викинув щойно придбані речі в ящик для сміття. Вони ж бо не варті були такого.
— Коли тебе офіційно влаштують на роботу, буде легше, — мовив Ромеро, тільки-но вони знову повсідалися у вантажівку.
— Не отримаю я цей дозвіл, — відповів Улісс іспанською.
Та Ромеро вдав, що не почув його. (Цей вакуеро пропрацював на Мак-Каллоу п’ять років, однак агенти ІМП все одно ловили його, прикидаючись, що вперше бачать.) А з якою гордістю він сидить за кермом цієї новенької білої вантажівки! А чим тут, власне, пишатися? Машина ця належить йому так само, як і землі Мак-Каллоу.
«Дурень несосвітенний цей Ромеро, — подумав Улісс. — Та і я не кращий за нього».
Власниця ранчо, доживши до глибокої старості, не має гідних спадкоємців. Її донька — наркоманка, син, якщо вірити чуткам, не зовсім чоловік. Мала вона, щоправда, внука, якого всі любили, одначе він примудрився потонути на глибині в три фути. Другий її онук приїжджав на ранчо разом зі своїми друзяками — чуперадлами в сандаліях, обкуреними мота, марихуаною. Неважко зрозуміти, чому вакуерос так поспішають піти звідси: помре стара господиня — гаплик буде й ранчо.