— Ти бодай колись за мною сумував?
— Ще й як!
— Іноді мені здається, що я тобі навіть не подобаюся.
— Не кажи дурниць, — мовив я, розуміючи, однак, що вона має на увазі.
— Знаю, що тобі подобається про мене думати. А от бути зі мною…
— Я кохаю тебе.
— Ти любиш мене, це правда. Утім, чи кохаєш…
На якийсь час запала тиша.
— Я часто згадую позаминулий рік, — заговорила нарешті вона. — Це була найщасливіша пора в моєму житті. Хоч я й наїлася тоді оленини років на сто вперед. Ми тоді були справжньою родиною!
— Але ж нам загрожувало розорення! Яке б майбутнє чекало на нас, якби я не…
— А яке майбутнє чекає на мене? Зістарітися й померти тут самій?
Сонце й далі осявало мою дружину. Її лікті лежали на чисто вибіленому столі; м’яке руде волосся чарівною хвилею лягло їй на плечі. Вуста — усе такі ж рум’яні, білі груди під сукнею — досі округлі… Який би чоловік не захотів її?
— Ходімо в ліжко, — запропонував я.
— Гаразд, — утомлено всміхнулася вона.
Після всього я лежав поруч із нею, милуючись її вродливим личком.
— Це було мені дуже-дуже потрібно… — протягла вона, не розплющуючи очей.
— Мені теж.
— Неправда, — похитала вона головою.
Сонце зазирало й до спальні, тож Мадлен стягла із себе покривало й лежала, ніжачись під теплими променями. Я погладив її груди, а тоді стегна.
— Якщо так піде й далі, я знову тебе захочу, — промурмотіла вона.
Я гадав, що бажання зараз накриє й мене… та помилився. І тоді Мадлен вирішила допомогти мені губами. Тож діло швидко задалося… от тільки де і як вона цьому навчилася? Я мало не сказав — коли ми вже закінчували це робити, — що не гніваюся на неї, навіть якщо їй довелося свого часу практикуватися з якимсь «учителем». Одначе вирішив промовчати. Потім я перевернувся на спину, та дружина міцно-міцно обхопила мене обома руками.
— Мине років із десять, і ми житимемо в найбільшому, найкрасивішому будинку в Остіні, — мовив я.
— І ти більше не вештатимешся десь у чорта на болоті?
— Ні, — поцілував я її ніжну шию.
— Мені все-таки здається, що тобі подобається там бути.
— Розумієш, мені подобається жити поряд із людьми, але багатства так не наживеш.
— Сподіваюся, скоро ти роздобудеш достатньо грошей і не цуратимешся більше людей.
— Саме так.
— От і молодець.
Діставшись подвір’я свого будинку на ранчо, я побачив там труп Тодда Майріка. Ебен Гантер — теж убитий — лежав на ґанку. Поглянувши уважніше, я зрозумів, що вони вже кілька днів отак пролежали. Залишки довготелесого Еморі я знайшов на пасовиську.
Із Салліваном, живим, хоч і пораненим, я зустрівся в Брекеттвіллі, де за ним доглядав армійський лікар. Як виявилося, моєму другові прострелили одну легеню. Проте, за словами лікаря, він мав усі шанси на одужання — хоча б тому, що прожив після поранення вже стільки днів. Салліван був високим, міцним чолов’ягою, однак мав на диво тоненький як для такої статури голос (як згодом — і його син).
— Як ти почуваєшся?
Замість відповіді він лише рукою махнув. А тоді мовив:
— Не треба бути великим мудрецем, щоб зрозуміти: вони нас вистежували. Гадали, що здобудуть цілу купу виручених за худобу грошей, — от і напали саме того дня, коли ми з п’ятимісячної подорожі повернулися.
І справді, злодії шукали гроші. Адже в будинку навіть мостини були вирвані, а стінна шафа — на підлозі. Як усе-таки добре, що я весь виторг у банк поклав!
— Якщо подумати, тут точно не обійшлося без вашого сусіда-мексиканця, — аж закашлявся, згадавши про нього, Салліван. — Місцеві білі вже побували в його домі, та від цього — стільки ж користі, скільки від собаки, який ловить власний хвіст.
— Вам удалося бодай когось із них застрелити?
Він тільки втупився поглядом у вікно. Краще б я цього не запитував.
— Найголовніше тепер — щоб ти одужав, — мовив я.
— Еморі — швидкий на руку… був. Устиг двічі вистрелити…
Я простяг йому хусточку. Він міцно стиснув мою руку й іще тривалий час не відпускав її. У мене мов грудочка в горлі застрягла. Згадалися Еморі, Гантер і Майрік… Ми із Салліваном надовго замовкли.
Нарешті він узяв хусточку зі словами:
— Я нікуди не поїду із цього округу, доки не вкладу бодай кількох із цих виродків у яму. Усе думав, доки тут лежав, чи ми з вами досі компаньйони.
Я згаяв увесь день на те, щоб викопати могили для трьох убитих помічників. А вже тоді помчав до Артуро Ґарсія.