Звісно ж, кожен батько бажає, щоб його діти росли в кращих умовах, ніж він свого часу. Але це врешті-решт спричинює деградацію людей. Адже всім нам потрібно з чимось боротися й чогось боятися, інакше ми беремося жерти самі себе. Що буде з її онуками? А з дітьми, які ще не народилися?
Розділ 61
Улісс Ґарсія
Ранчо Мак-Каллоу отримувало прибутки винятково від нафтових та газових родовищ, розташованих на його територіях. Майстри з буріння та їхні помічники весь час їздили туди-сюди, перевіряючи свердловини, резервуари й помпи. Ці нечупари (майже всі — білі) завжди жбурляли баночки з-під содової просто на дорогу. А вакуерос доводилося їх прибирати. Якщо вже зібрали баночки, можна прибрати й шматки маркшейдерської стрічки, що допомагають цим американцям орієнтуватися на місцевості.
Проте загалом робота на Мак-Каллоу була аж ніяк не найгіршим варіантом: по-перше, у приміщеннях для вакуерос працювали кондиціонери, по-друге, платили тут набагато (це ще м’яко сказано!) більше, ніж у Мексиці. От тільки офіційного працевлаштування Улісс так і не дочекався, через що інші вакуерос — ті, яким уже все оформили, не дуже-то хотіли брати його із собою на родео (було це наприкінці січня). Мовляв, якщо поліція затримає їх дорогою (вантажівка, напхом напхана мексиканцями, — що може бути привабливішою мішенню для ІМП?), то всі вони швиденько розпрощаються зі своїми документами про працевлаштування. Та Улісс пропустив усе це повз вуха, бо миттю зметикував, що три чверті учасників родео взагалі не працюють на ранчо (просто не хочуть проґавити такої розваги — от і все).
Після того, як Улісс посів третє місце в командному киданні лассо — разом із хлопцем на ім’я Фернандо, — він пішов по свій приз (десять доларів), однак, відчувши небезпеку, миттю розвернувся й попрямував у протилежний бік. Сховавшись у густих кущах за місцем для стоянки машин, він спостерігав за двома агентами ІМП (вони саме розмовляли з організатором родео) і чекав, доки вийде Фернандо з іншими вакуерос.
Дорогою додому всі сиділи, наче води до рота набравши: офіційне працевлаштування — це не якась там дрібничка. І лише своєю присутністю серед цих вакуерос Улісс наражав їх усіх на небезпеку.
Він почувався, наче в’язень, оскільки за територію ранчо нікуди не поткнешся, і від цього божеволів. Та однієї неділі йому спало на думку осідлати коня й вирушити до руїн будинку Педро Ґарсія. Це ж бо, як він чув, колись була велична споруда, схожа на фортецю. Приїхавши туди, він побачив мальовничий пейзаж: струмок із прозорою водичкою, буйна зелень дерев (яка ж це насолода — відпочивати в їхній густій тіні!) і трави. Що ж до самих руїн, лишень опинившись у цих напіврозвалених стінах, він чітко відчув усім своїм єством: тут жили його родичі. Так, Ґарсія — досить поширене прізвище, але…
Раптом хлопець почув, як сюди під’їжджає машина. Швиденько вибравшись із руїн, він спочатку вирішив сховатися, немов злодій, який боїться бути спійманим на гарячому. Та потім передумав: можна буде сказати, що йому доручили розшукати корову, яка кудись зникла.
Із машини тим часом вийшов огрядний чоловічок у старому мішкуватому одязі й масивних окулярах (одразу видно — родиною не обтяжений). Улісс чув якось від інших вакуерос, що місіс Мак-Каллоу найняла когось для написання книжки про історію її ранчо. Хлопець ніколи ще не бачив справдішнього живого літератора. Та все-таки подумав, що суб’єкт цей має типовий «письменницький» вигляд: сам немитий-нечесаний, окуляри сірі від старого пилу. Урешті-решт Улісс вирішив вийти зі своєї схованки й відрекомендуватися йому.
— Мені подобається тут обідати, — пробелькотів коротун (видавалося, ніби він боїться власної тіні) після того, як Улісс назвав своє ім’я. — Тут, мабуть, найкраще місце для споглядання ранчо Мак-Каллоу. І струмок такий прохолодний…
Вони ще посиділи, погомоніли трохи, а потім хлопець спитав:
— А що, власне, трапилося з людьми, які тут жили?
— Повбивали їх.
— І… хто це зробив?
— Мак-Каллоу. Хто ж іще?
Розділ 62
Щоденники Пітера Мак-Каллоу
Відчуваю, як у моїй душі поволі холонуть усі почуття, що кипіли в ній протягом останнього часу. І це для мене ще страшніші муки. Тепер-бо я, спокійно озираючись на всі свої прожиті роки, бачу там лише мрії, що так і не збулися.
Не припиняю думати про те, що поранення Ґленна зробили виправданням для вбивства майже двох десятків невинних людей. Обидва мої сини нині — десь у казармах, а невдовзі опиняться аж за океаном; у будинку панує мертва тиша, мов у якомусь стародавньому склепі. До речі, про древність: за всю відому історію людства полярною зіркою називали чотири різні зорі. Люди ж чомусь без упину торочать, що ніколи не зникнуть із лиця Землі.