Ми трохи помовчали.
— Як ви це робите? — спитав я.
— Добре прицілююся, а тоді стріляю.
Минулої ночі бачив зі свого вікна, як горять кілька будинків. Доносилися хаотичні, але майже безперервні звуки поодиноких пострілів та залпів.
Уранці ще низка мексиканських родин виїхала з міста, покладаючись лише на свої сили. Ніч відібрала життя ще в чотирнадцяти людей (шестеро з них були білими). Мені зателефонував Кемпбелл і зізнався, що це він застрелив помічника шерифа, бо побачив, як той разом із бандитами розграбовує одну з осель мексиканців.
Ми з Чарлзом поїхали до міста. Раптом він показав на високого дуба, з якого звисало тіло повішеного мексиканця.
— Це ж Фульґенсіо Іпіна, — сказав Чарлз.
Щойно ми зупинилися, мій син поліз на дерево, щоб зняти звідти покійника; потім ми обережно поклали тіло, що вже розпухало, до кузова нашої машини. Старий Фульґенсіо багато років поспіль допомагав нам розчищати пасовиська.
— Хто ховатиме цих людей? — спитав Чарлз.
— Не знаю, — зітхнув я.
— А солдатів сюди направлятимуть?
— Гадки не маю.
— Може, зателефонуємо дядькові Фінеасу?
— Він саме вирушив у якусь далеку подорож.
— Ти повинен щось зробити!
— Але… що?
— Не знаю. Але повинен.
Вулиці вже спорожніли. Адже на всіх стовпах чи парканах був приклеєний папірець, на якому від руки було написано: «Кожного, хто з’явиться на вулиці після заходу сонця, ми застрелимо без попередження, незалежно від кольору його шкіри. Техаські рейнджери».
Сержанта Кемпбелла я знайшов у підсобці крамниці, де продавали корми для тварин. Він, знявши взуття та спустивши штани, сидів на стільці й чекав, доки лікар Чавез підійде та огляне його рану. Цього разу йому прострелили ногу (куля влучила у верхню частину литки).
— Схоже на те, що люди навмисне ціляться вам у кінцівки, — пожартував я.
Нога Кемпбелла мала не такий уже й поганий вигляд: куля-бо не зачепила ні кістку, ні артерію. Сержант на якусь мить перевів погляд із лікаря на мене.
— Рану в руку отримуєш, коли хтось стріляє тобі в груди й хибить, — неквапно взявся пояснювати він. — Адже ти, коли прицілюєшся, тримаєш руки саме перед грудьми. А кулю в ногу я отримав від бандита, у якого стріляв минулої ночі, — він устиг вистрелити в мене вже після того, як упав.
Кемпбелл поглянув на мене так, ніби я був удвічі молодшим за нього, а не навпаки.
— Сповістіть тих мексиканців, які ще живі, що вони можуть сховатися в моєму ранчо, — сказав я йому.
— Це полегшить мені роботу.
Сержант, здавалося, не дуже й здивувався та зрадів, почувши це. Він знову перевів погляд на Ґуїллермо Чавеза (цей двадцятип’ятирічний хлопець був узагалі ветеринаром — як колись і його батько).
— Хто перев’язував вам рани? — спитав Чавез, розбинтовуючи руку сержанта.
— Я й перев’язував, — знизав плечима Кемпбелл. — А ви… справді лікар?
— Так, але лікую здебільшого тварин, — подивився Ґуїллермо просто йому в вічі.
— А диплом ви хоч отримали? — удав, що не зрозумів натяку, сержант.
— А хіба не видно? Ось тут усе написано! — показав лікар собі на лоба.
— Трясця ж твоїй матері… — пробурмотів Кемпбелл.
— Я радий, що ви приїхали сюди, — мовив Чавез. — Хоч і не думав, що скажу таке комусь із вас, рінче.
Сержант знову проігнорував його випад.
— Що буде, якщо кістки на руці так і зростуться? — спитав він.
— Вам буде важко згинати пальці, — стенув плечима лікар. — Що ж до рани в передпліччі — вона серйозніша, ніж ви думаєте. Куля сильно пошкодила кістку та тканини, і може розвинутися інфекція, що призведе до…
— …до того, що я втрачу руку?
Голос Кемпбелла затремтів, і на якийсь момент я побачив його таким, яким він є насправді. Наляканим двадцятирічним хлопчиною. Та це тільки на мить, адже маска вже дуже сильно приросла до його обличчя.
— Ось порошок, який треба засипати в рану, — сказав лікар. — Коли він перетвориться на липку рідину — засиплете ще. Сухий порошок завжди повинен бути в рані.
— Схоже на жовтий цукор.
— Це суміш цукру та сульфаміду.
— Звичайний столовий цукор.
— Головне, що допомагає. І навіть просто цукор допоміг би.
— Якась довбана маячня…
— Вирішувати вам. Хочете — лікуйте ним рану, хочете — не лікуйте. Рінче застрелили мого кузена в окрузі Старр, а в Бравнсвіллі — убили мого дядька та його сина. А я ось допомагаю вам…