Я ніколи не сидів склавши руки. Мені-бо завжди знаходили якусь роботу — наприклад, дубити шкури бізонів. Справа ця складна й копітка, на кожну шкуру витрачався щонайменше тиждень. Я знав, що ці шкури команчі продадуть білим за якісь дешеві браслети чи ще за щось на кшталт цього. А білі вже пошиють із них верхній одяг для солдатів, які битимуться з індіанцями. Або ж відправлять ці шкури до Бостона чи Нью-Йорка, де вони прикрашатимуть будинок якогось багатія.
Коли ж мене кликав Тошавей — я мусив відкласти всі справи та бігти до нього. Він доручав мені то заарканити та осідлати його коня, то запалити йому люльку, то розфарбувати його обличчя. Коли ж він повертався з якогось походу, я допомагав йому привести себе до ладу: шукав і ловив у його волоссі вошей, розрізав та змочував відваром кори дерев пухирі на тілі, вищипував волосинки на обличчі, а тоді розфарбовував його. Як же він любив чепуритися (навіть моя сестра так довго не запліталася й не фарбувалася)! По кілька годин міг розчісувати й натирати жиром своє довге волосся, вплітаючи потім у коси нитки з нанизаними на них шматочками хутра та намистинками.
До моїх обов’язків також входило збирання сезонних фруктів, ягід і овочів. Чого я тільки не зривав і не викопував: плоди воквеесі (опунції), теапі (дикої сливи), мутсі-натсамукве (дикого винограду) й тунасека (хурми); стручки вохі-хуу (мескітового дерева); кеека (дику цибулю), паапасі (дику картоплю). Витурять тебе отак із селища подалі, а зброї із собою не дадуть, хіба що паличку для викопування овочів. А диких звірів тоді багацько вешталося неподалік: вовки, ведмеді, пантери. Скрізь були їхні сліди, куди не глянь.
Ну яка біла людина (навіть ірландець) упродовж години порпатиметься в землі, щоб роздобути якусь нещасну жменьку дрібнесенької картоплі? Та я все-таки знав, що це мені ще пощастило. Мене годували та дозволяли грітися біля вогнища, коли було холодно. Я спав у затишному тіпі, і до мене завжди доносилося чиєсь рівне, спокійне дихання. А міг би валятися вже давно в ямі, присипаній землею. І стала б дорога до раю багряною від моєї крові.
Я міг би тут сказати, що, будучи рабом, часто замислювався про нелегку долю поневолених негрів. Та це була б цілковита брехня: про що я думав — то це про себе й свої негаразди. Я був наче порожня посудина, що потребує наповнення бодай чимось. І плентався крізь години, дні й тижні, невимовно радіючи, якщо індіанці давали мені поїсти чогось смачненького або ж дозволяли бодай кілька хвилин байдикувати.
Щодо спроб утекти — загалом їх було дві. Направду це було божевілля: тікати, знаючи, що між тобою й поселеннями білих — щонайменше вісім тисяч миль. Але я намагався. Уперше мене спіймали мої однолітки, удруге — сам Тошавей. Він віддав мене своїм дружинам, які разом зі своїми матерями побили мене так, що живого місця на тілі не залишилося. А тоді розрізали мені п’ятки та й засперечалися щодо того, чи не осліпити мене бодай на одне око. І я зрозумів, що за третю спробу втекти мене точно вб’ють.
Як я вже казав, жінки примушували мене дубити шкури. Робиться це так. Розстилаєш на траві шкуру хутром донизу та дерев’яними кілочками прибиваєш її кутки до землі. А потім стаєш навколішки та й відшкрябуєш тупим уламком кістки (або залізякою) засохлу кров і залишки м’яса й жиру. Тут найголовніше — щоб те, чим шкрябаєш, не було надто гострим. Інакше неодмінно продірявиш шкуру (я дуже старався не припускатися таких помилок, бо знав, що мене за це добряче відшмагають).
У перервах між шкрябанням — це коли жінки наказували мені принести води чи оббілувати оленя, якого притягли до тіпі чоловіки чи підлітки, — я посипав поверхню шкури попелом. Це полегшувало мені роботу, адже попіл розм’якшує присохлий жир. Узагалі-то я робив усю жіночу роботу, за винятком пошиття та ремонту одягу. Мабуть, жінкам просто не дозволяли доручати мені цю справу — інакше вони й це примушували б мене робити. Адже чоловікам завжди щось треба було пошити: наприклад, пару мокасинів чи штанів (одна оленяча шкура) або верхній одяг (дві ведмежих шкури, або ж чотири вовчих). Щоб підготувати одну-однісіньку шкуру до пошиття одягу, потрібно було кілька днів. Тож я не повинен був припускатися помилок.
Жінки виготовляли всі інструменти, якими користувалися чоловіки: сокири, шила, голки, мотики, шкребки, ножі. Також вони плели нитки та різноманітні мотузки. Індіанцям-бо завжди були потрібні мотузки у великих кількостях: для побудови тіпі та пошиття одягу, для виготовлення зброї та інших речей. Мотузки плели з товчених листків дерева юка чи агави, а також годилися для цього волокна з трави чи кори кедрового дерева. Колінні сухожилля оленів теж використовували для плетіння всіляких мотузок (щоб вони зм’якли, їх розжовували). А от спинні сухожилля — довші та м’якші — застосовували винятково для виготовлення зброї.