У крайньому разі мотузку можна було зробити із сиром’ятної шкіри (але такі мотузки розтягуються, коли намокають). Робиться це так: розкладаєш на землі та закріплюєш кілочками шкуру, після чого вирізаєш по спіралі (смужка повинна бути близько дюйма або двох завширшки). Так шкура перетворюється на одну суцільну смугу. Для того, щоб зробити один аркан, треба шість таких смуг (аркани виготовляли переважно чоловіки).
Команчі зневажали білих за те, що вони не вміли робити таких простих речей, як розпалити вогнище за допомогою якоїсь палички й шматка кори, або ж вистежити будь-яку істоту та вполювати її. Індіанці-бо просто вимерли б, якби не вміли цього робити… Якщо індіанець не змушений працювати — ніхто не може перевершити його в хисті байдикувати. Утім, якщо ж він береться за якусь справу, миттю перетворюється на геть іншу людину — сумлінну та зосереджену, наче ювелір. Індіанці добре знають кожну рослину: яка її назва, чи їстівна, чи годиться для лікування тієї або іншої хвороби. А про їхнє вміння помічати сліди будь-яких, навіть найменших, живих істот — годі й казати. Словом, закинеш індіанця голим і босим кудись у безлюдну прерію — а він за якісь кілька днів улаштується там не гірше, ніж у себе вдома.
Порівняно з індіанцями білі люди були тупими й незграбними, наче воли. І команчі ніяк не могли зрозуміти, чому це вони досі не винищили всіх «блідолицих». Тошавей, наприклад, полюбляв казати, що білі жінки, мабуть, відкладають щовечора яйця, наче качки. І тому щоранку на світ з’являються нові білі люди, тож їх усіх нізащо не переб’єш.
А я без упину дубив шкури, навіть уві сні бачив, як їх відшкрябую, а тоді прокидався, одразу хапаючись за шкребок. Після шкрябання та сушки треба було змастити шкуру лоєм або кістковим мозком (чи залишками печінки) тварин. Також для цього використовувався мильний відвар із дерева юка (щоб отримати такий відвар, я мусив шукати це дерево, рубати гілочки, а потому товкти їх у ступі та варити). А найчастіше шкури змащували ведмежим жиром. Треба сказати, що індіанці полювали на ведмедів майже винятково із цієї причини, тоді як деякі білі люди, у тому числі й мій батько, уважали ведмеже м’ясо делікатесом. Що ж до індіанців, то вони віддавали перевагу копитним тваринам.
Якщо на шкурі треба було залишити хутро — її дубили тільки з одного боку, якщо ж ні — з обох. А потім шкуру треба було ще й розім’яти (на це затрачали щонайменше два дні). Оленячі шкури потім ще й прокоптити треба було — це для того, щоб вони стали водонепроникними; хоча якщо шкуру готували для продажу, то не коптили.
Одного серпневого дня (я тоді саме ніс воду з річки) до мене раптом підійшов Неекару, і я зрадів, бо мені здебільшого ні з ким було поговорити. Жінки-бо примушували мене працювати цілісінький день без перепочинку, і тому мені просто ніколи було шукати собі співрозмовників. А Неекару, хоч і мешкав у тому ж тіпі, що і я, та все літо пропадав десь у походах.
В останньому зі своїх походів він здобув скальп. І тому, хоч він і був іще підлітком, та на нього вже стали задивлятися дівчата, а дорослі чоловіки стали запрошувати його, коли сідали грати в кості. Команчі не примушували підлітків витримувати якийсь спеціальний іспит для переходу в доросле життя. Якщо хлопець відчував, що готовий іти в похід, — його брали, доручаючи спочатку стерегти коней. А тоді, гляди, і в бій із собою візьмуть.
— Це жіноча робота, — сказав Неекару замість привітання.
Я волік бурдюки з водою вгору, думаючи про те, що потім треба буде порпатися в грязюці, шукаючи дику картоплю.
— Мене примушують це робити, — відказав я.
— То скажи їм, що більше не будеш.
— Тошавей мене відлупцює.
— За це — в жодному разі.
— Але ж його жінки — точно поб’ють…
— То й що?
— А… як мені про це сказати? — після нетривалої паузи спитав я.
— Просто припини виконувати накази жінок. І все…
Ми й далі підіймалися крутим пагорбом. День видався прохолодний, і жінки не дуже знущалися з мене, — тож я аж ніяк не хотів будити лихо, що спить. Та Неекару, мабуть, добре знав, про що я думаю, бо раптом стусонув мене, і я опинився на колінах.